— Хіба вже о пів на дев'яту?! Не може бути. — Сахно глянув на годинник. — І справді. Забалакалися ми з Анатолієм Максимовичем.
— Ідіть у дім, я швиденько накрию, — сказала Людмила Йосипівна.
Олійник, хоч як його вмовляли, категорично відмовився вечеряти і залишився в садку.
— Даремно ви одмовились, Анатолію Максимовичу, — дорікнув Сахно. — Холодник такий чудовий, просто з льоху…
— Валентине, — підійшла Людмила Йосипівна, — ти хоч дав Віті гроші на тролейбус, на морозиво?
— Зовсім випустив з уваги… Та не хвилюйся, Людо, я ж тобі казав за обідом: Сергій Олександрович справив на мене враження порядної людини…
— Пробачте, — насторожився Олійник. — Вітя кудись пішов?
— В цирк. — І Сахно розповів про обставини знайомства сина з Чернушкіним і про свою розмову з ним.
— То, кажете, Сергій Олександрович?
— Не турбуйтесь. Людина цілком статечна. Не знаючи, що він адміністратор цирку, його цілком можна прийняти за наукового працівника, просто за академіка, професора…
— А борідка в нього є?! — підхопився Олійник.
«Молодий, гарячий, — подумав Сахно. — Скрізь йому ввижаються страхітливі злочини й лиходії». Усміхаючись, він потягнув Олійника за рукав.
— Сідайте! Я зрозумів вас… Та сідайте, не хвилюйтесь… Прізвище його Чернушкін, Сергій Олександрович, він колишній фокусник, тепер адміністратор цирку, заслужений партизан, орденоносець…
— Валентине Филимоновичу, — настійливо повторив Олійник, — то є в нього борідка чи ні?
Людмила Йосипівна здивовано поглядала то на чоловіка, то на Олійника.
— Борідка? — усміхнувся Сахно. — Ну, є, є невелика… Клинцем.
Не бажаючи хвилювати ні Валентина Филимоновича, ні Людмилу Йосипівну, Олійник спокійно сів на лаву, але вже через хвилину, ніби щось пригадавши, сказав:
— Ви мені пробачте, зовсім випустив з уваги: на десяту я замовив розмову з Новосибірськом.
Опинившись на вулиці, Олійник бігом кинувся до зупинки таксі. До неї було добрих півтора кілометри. Але не встиг він пробігти і половину шляху, як йому зустрілась «Волга» з зеленим вогником.
— В цирк! — коротко сказав Олійник. — І прошу якнайшвидше.
З тісних вулиць старого міста машина вирвалась на Жовтневий проспект. Кілька років тому тут був пустир, а зараз по обидва боки широкої магістралі височіли ансамблі багатоповерхових будинків. Олійникові подобався цей куточок міста, і у вільні години він любив блукати по його юних вулицях, парках і скверах. В його альбомі зібралася сила малюнків. Вони немовби ілюстрували трудовий подвиг будівельників, що створили на пустинному місці новий район. На перших малюнках були похилені від часу халупи, яри, густо порослі бур'яном та чортополохом; їх поступово витіснили обриси баштових кранів, бульдозерів, екскаваторів. А далі пішли — споруда широкоекранного кіно, філармонії, житлові будинки.
Та зараз Олійник нічого не помічав. Вія думав про одне: швидше, якнайшвидше потрапити в цирк…
Заскрипівши гальмами, машина різко зупинилась.
— Що таке? — спитав Олійник. — Я ж вас попереджав, що мені негайно потрібно…
Водій не поспішаючи дістав з кишені сигарету, пом'яв її в пальцях, запалив і лиш тоді відповів:
— Бачите: червоне світло… Завжди так виходить, коли поспішаєш. Цими днями віз пасажира на аеродром. На літак людина спізнюється, нервує, хвилюється… А чим йому допомогти? Автомобілів з крилами ще не винайшли. Був би в нас пропелер, завів би і полетів. Може, років через двадцять такі будуть…
Він ще щось казав, та Олійник не слухав. Для нього дорога буквально кожна хвилина, кожна секунда, а тут стій і чекай… Але ось блимнуло жовте око світлофора, його змінило зелене. Олійник з полегшенням зітхнув. Та, наче на гріх, заглух двигун. Шофер марно натискав на стартер, втративши терпіння, пустив у хід заводну ручку, але все даремно. Тоді він, сердито буркочучи щось під ніс, підняв капот і заходився копирсатись у моторі.
Олійник сидів, як на голках. «Залишити машину? Тролейбусна зупинка звідси порівняно недалеко… Але поки добіжиш, скільки часу мине… До того ж цим тролейбусом не під'їдеш до цирку, треба пересідати на інший».
— Що там у нас сталося? — відчинивши дверці, вихилився Олійник. — Довго ми ще стоятимемо? — не приховуючи роздратування, спитав він.
— Засмітився жиклер дозуючої системи… Це з ким завгодно може трапитись… Вже продмухав. Зараз поїдемо…
Водій, як здавалося Олійникові, надто повільно опустив капот, довго витирав руки ганчіркою, закурив і лише тоді, так само неквапливо, зручно вмостившись на сидінні, увімкнув мотор.
Коли машина зупинилась біля центрального входу в цирк, Олійник бігом кинувся сходами нагору. Йому назустріч з широко розчинених дверей ринув потік глядачів. Олійник змушений був зупинитись — пробратись через натовп не було можливості.
В ЦИРКУ
Чернушкін завіз Вітю в кафетерій і замовив розкішний обід. На десерт офіціантка принесла повні вазочки пломбіру. На що вже Вітя любив морозиво, але впоратись з цією порцією не зміг.
З кафетерію вони поїхали автобусом у цирк.
Віті страшенно кортіло спитати, за які героїчні подвиги Сергія Олександровича удостоєно високих нагород. Нарешті він зважився.
— Сергію Олександровичу, розкажіть, за що ви одержали ордени?
— Довга історія, Вітику. Наприклад, за операцію…
— Коли ваш загін захопив німецьких генералів та полковників! — підхопив Вітя.
— От-от… Мене нагородили орденом Червоного Прапора. Буде час, я тобі докладно розповім…
Поминувши бульвар, обсаджений стрункими тополями, автобус опинився на площі. В центрі її височіла легка, струнка будівля, увінчана сяючим на сонці ґратчастим куполом. Величезні яскраві афіші оточували цирк, сповіщаючи про велику водну феєрію з участю найкращих артистів.
Вітя насилу дочекався, поки відчинилися двері автобуса, і, перестрибуючи через гранітні східці, за мить опинився під портиком цирку. Тут він зупинився, чекаючи на Чернушкіна.
Ступивши на брук, Чернушкін згадав, що співробітники цирку ніколи не бачили його з орденами, й, чого доброго, почнуться небажані розпитування. Він зняв піджак, згорнув його так, щоб орденів не було видно, і, підійшовши до Віті, сказав:
— Ху-у… спека… Дихати нічим.
В світлому просторому вестибюлі з Чернушкіним привіталася білетерша.
— Хлопчик зі мною, — показав він на Вітю.
— Будь ласка, будь ласка, проходьте, Сергію Олександровичу.
Чернушкін провів Вітю в директорську ложу, а сам вийшов зустріти Поніманського.
Поступово цирк наповнився глядачами. Засвітилися вогні, оркестр вдарив бравурний марш. На манеж вибігли клоуни. В одного був дресирований собачка, якого другий клоун страшенно боявся; тікаючи від собачки, він кумедно падав, і щоразу з носа н вух у нього сипалась тирса, а з очей фонтанчиками била вода. Вітя сміявся до сліз. На зміну клоунам вийшли акробати. Потім еквілібристи на дроті, дресировані коні, велофігуристи…
А в цей час Чернушкін сидів у своєму кабінеті і, підперши голову руками, уважно слухав Поніманського.
