З одного боку відповідь Чернушкіна заспокоїла Вернасовича: нема чого тремтіти за свою шкуру й долари. Але водночас було дуже прикро, що така нікчемна людина зуміла обкрутити його кругом пальця. «Треба сьогодні ж розшукати його, побити й відібрати все, що він у мене видурив».
— Ви не знаєте, де його можна знайти? — спитав Вернасович.
— Він поїхав з міста…
— Скоро повернеться?
— Думаю, що ні… Одержуйте, — відлічив Чернушкін гроші. — Дякую. Тепер я виглядаю на десять років молодшим.
— Вас як і раніше цікавить… — затнувся Вернасович, — іноземна валюта?
— Дивлячись яка. Італійських лір, наприклад, не візьму. Нестійка, нетверда валюта, курс увесь час падає.
— В мене франки.
— Нові чи старі?
— Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю «Інтурист» мені пощастило дістати в одного іноземного туриста, комерсанта з Тулузи, двадцять сім франків.
Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?
— Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, — усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.
Глянув у дзеркальце і скривився.
— Е, забагато начіпляв…
Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.
По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.
Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».
За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.
— Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?
Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.
— Сахно Валентин Филимонович…
— Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… — і він для більшого враження навмисне зробив паузу. — В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… — Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.
Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче — сім'ю.
— Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… — він урвав свою розповідь важким зітханням, — завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки адміністратором… Серце підводить, спритність не та вже…
Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?
Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.
— Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.
— Чи зручно?.. Він заважатиме вам…
— О, що ви!
— Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…
— Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.
— Тату, я не хочу їсти! — вигукнув Вітя.
— Ну що ж, я не заперечую.
Вітя хотів бігти одягатися, але Чернушкін зупинив його.
— На, візьми, — віддав він книжку. — Рік тому її мені подарував автор, мій хороший приятель Арутюн Акопян. Прочитаєш, сам зможеш фокуси показувати.
Лишившись удвох з Сахном, Чернушкін сказав:
— Ой, пробачте, Валентине Филимоновичу, якось так вийшло, що я вас не запросив. Може, поїдете з дружиною? Дуже цікава програма…
— Дякую, але дружина ще не прийшла з роботи. І ми якось не збирались.
— Валентине Филимоновичу, я не наполягаю, щоб обов'язково сьогодні. Давайте іншим разом.
— Не знаю, навряд чи зможу найближчими днями вирватись.
— Що, дуже зайняті на роботі? Служба службою, але треба і про відпочинок подумати.
Сахно якось мимоволі пройнявся повагою до нового знайомого, груди якого прикрашали два ордени Червоного Прапора, і довірливо сказав:
— Я зараз проваджу ревізію на одній фабриці… Розкрадачі…
— Ні, ні, — підніс руки Чернушкін. — Ваші службові таємниці мене зовсім не цікавлять. Я працівник мистецтва і далекий від цих справ… Навіть якось не віриться, що в нашій країні можуть бути негідники…
— Необізнаній людині, звичайно, важко повірити, — згодився Сахно, — що є негідники, які розкрадають тисячі, десятки тисяч… Взяти хоча б цю фабрику. Там звили гніздо досвідчені шахраї на чолі з головним бухгалтером.
— Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?
«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»
Радісний, сяючий вибіг Вітя.
— Я готовий, Сергію Олександровичу!
— Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…
ДОРОГА КОЖНА ХВИЛИНА
Провівши Вітю й Чернушкіна, Сахно пішов у садок. Між ним та Олійником зав'язалась розмова про проблеми сучасного живопису, про абстракціоністів. Обидва зійшлися на думці, що їхню мазанину не можна вважати мистецтвом. Захоплені розмовою, вони не помітили, коли повернулась Людмила Йосипівна.
— Ви обідали?
— Тебе чекали, — відповів Валентин Филимонович.
— Я ж попередила — у нас на заводі сьогодні перевибори завкому. Сиділи до пів на дев'яту голодні.
