— Ні, це було моє власне рішення. Мені ставало дедалі важче переносити тривалий гіпердрайв, нарешті я зрозумів, що вже не можу повною мірою виконувати капітанські обов’язки, тому написав рапорт. Прикинувся, ніби в мене щойно почалася друга стадія, і в медкомісії мені повірили. Зовсім звільнятися зі служби ще не хотів, проте для випробувача був уже застарий, а штабна посада мене не приваблювала, тому пішов інструктором до школи — короткі польоти для мене поки не проблема.
— І як це, бути вчителем у нашій школі? — поцікавився я.
— Важко, — зізнався Лопес. — Надзвичайно важко. Ніби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якості, як діти починають вимагати поступок, жаліються, що не встигають з завданнями, і в результаті гальмується весь навчальний процес. Зайва суворість теж не до добра — тоді учні стверджуються на думці, що такому викладачеві все одно не догодиш, хоч як не старайся… — Лопес похитав головою. — Мені геть не подобається, що ми так завантажуємо дітей, змушуємо їх працювати з ранку до ночі, майже не залишаємо їм часу для дозвілля — а лише для відпочинку. Це неправильно, несправедливо… та інакше не можна.
Я це розумів. Ми всі розуміли. Наш Зоряний Флот і без того відчував хронічний брак кадрів — і що далі, то дужче. А кожен зайвий рік навчання означав втрату ще понад сотні спеціалістів.
— Боюся, ви недовго протримаєтесь на цій роботі, — сказав я відверто. — Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкільного вчителя.
Лопес хмикнув.
— Гадаєш, інші викладачі безсердечні? Вони також люди, їм також шкода дітей… Хоча, можливо, ти маєш рацію. Майбутнє покаже. Якщо не зможу втриматися в школі, піду працювати в університет, читатиму лекції з астрофізики. Мене, до речі, вже запрошують — але ні на Землі, ні на Марсі я не залишусь. Виберу одну із зоряних колоній… Будь-яку, окрім Таури. — При цьому в його погляді промайнув затамований біль. — Найпевніше, Цефею.
— В Есперо-Сіті теж непоганий університет, — зауважив я.
Він силувано всміхнувся.
— Аґітуєш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.
— Так, прив’язався, — підтвердив я. — За ці сім років вона стала моїм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю її найкращою з усіх колоній.
— Твою думку поділяють чимало наших колеґ. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варіантів. А точніше — як другий після Цефеї. Проте остаточно ще не вирішив. — З цими словами він позирнув на годинника. — Гаразд, Еріку, мені пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну ґрупу. Хай тобі щастить. І будь для дітлахів гарним командиром.
— Намагатимусь бути таким, як ви, адмірале.
Коли я піднявся на борт шатла, Краснова чекала мене на виході зі шлюзової камери.
— Як там новачки? — запитав я.
— Сидять тихо, мов мишенята, — відповіла вона з явним несхваленням у голосі. — Розгублені й навіть трохи ображені. Адмірал повівся неправильно — урвав напутню промову, не представив їх тобі як годиться. Я, звичайно, розумію: він хотів, щоб усе було по-простому, без формальностей, але вони цього не оцінили.
— Не біда, — сказав я. — Зараз усе виправлю. А ти йди до кабіни, запитай у диспетчерської дозвіл на зліт.
— Добре, кеп.
Краснова подалася до пілотської кабіни, а я проминув тамбур і ввійшов у пасажирський салон. При моїй появі новачки дружно повставали зі своїх місць.
— Сідайте, — махнув я рукою. — І можете зняти кітелі, тут досить тепло.
Вони дослухались моєї поради. Тим часом я влаштувався в кріслі навпроти і зміряв усіх трьох допитливим поглядом. Мені ще вчора надіслали їхні документи, проте я не став навіть відкривати файли, бо хотів познайомитися з новими членами команди особисто. Перше враження — найважливіше, і я не збирався псувати його під впливом чиєїсь сторонньої думки.
Двоє хлопців зовні становили цілковиту протилежність один одному. Перший був рудий, з грубими рисами обличчя, рясно вкритого ластовинням, високий на зріст, міцної статури. Другий — невисокий тендітний блондин з ясно-синіми очима й по-дівочому вродливим лицем. Він здавався набагато молодшим за свого рудого товариша, хоча насправді усім їм було по чотирнадцять років. Що ж до дівчини, то нічим особливим вона не вирізнялася — худорлява кароока шатенка, досить симпатична, але не така гарна, як менший з хлопців.
Я вже збирався заговорити до них, коли ввімкнувся інтерком і пролунав голос Краснової:
— Кеп, диспетчерська дала дозвіл на зліт.
— От і добре, — сказав я. — Поїхали.
— Прийнято. Починаю руління. Ґравікомпенсатори задіяні.
Я відчув, як крісло піді мною трохи просіло, а тіло налилося додатковою вагою — Краснова ввімкнула на борту шатла штучну ґравітацію і довела її рівень до стандартної одиниці. Новачки відреаґували на це нормально: всі троє були родом з Землі, а в шкільному гуртожитку для землян і вихідців з зоряних колоній підтримувалася земна сила тяжіння, щоб учні не відвикали від нормальної ґравітації (а з уроджених марсіан комплектувалися окремі екіпажі).
В салоні почулося слабке гудіння від запущених термоядерних двигунів — звукоізоляція ніколи не буває ідеальною. Ми четверо повернулися до найближчого ілюмінатора. Шатл залишив стоянку і по рулівній доріжці виїхав на злітну смугу. Після короткого розгону машина здійнялася в небо і стала стрімко набирати висоту. В принципі, ми могли б злетіти й на антиґравах, проте Краснова, як і кожен пілот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першої-ліпшої нагоди.
— Приблизно через півгодини прибудемо на орбітальну станцію і звідти перейдемо на наш корабель, — сказав я новачкам. — Там, як і належить, представлю вас екіпажеві. А поки познайоммося. Я капітан третього ранґу Мальстром, командир міжзоряного транспорту „Кардіф”, на якому ви будете служити. Маю надію, ми непогано спрацюємося. — Я зробив коротку паузу й подивився на дівчину. — Тепер твоя черга.
Вона миттю схопилася, мов підкинута пружиною, і заторохкотіла:
— Кадет Хаґрівз, сер! Основна спеціальність — пілотування й навіґація. Додаткові спеціальності — інформатика та зв’язок, системи гіпердрайву. Знання мов: вільне володіння — анґлійська, іспанська; зі словником — німецька, портуґальська, італійська.
Я поморщився.
— Заради Бога, сідай! Не стрибай, як кенґуру. — Дівчина збентежено присіла, і я, вже м’якшим тоном, запитав: — То як тебе звати?
— Кадет Хаґрівз, сер. Марша Хаґрівз.
— Дуже мило, Маршо, — сказав я. — Чи, може, тебе краще називати Марсі?
— Ну… Так, сер. Я більше звикла до Марсі. Так мене всі називали в школі. Марсі на Марсі… — Вона ніяково кліпнула очима. — Це такий каламбур, сер. Моє ім’я і планета.
— Дякую за пояснення, сам би нізащо не здогадався, — іронічно промовив я, чим викликав у дівчини слабку, ледве помітну посмішку. — Отже, Марсі, що вже не на Марсі. Ти мусиш затямити одну річ: я не люблю, коли до мене звертаються „сер”. Мені більше до вподоби „капітан” або „кеп”. Зрозуміло?
— Так, капітане.
— А вам, хлопці?
— Так, капітане, — хором відповіли обоє.
— От і чудово. Слухайте далі, — провадив я. — Ви вже не школярі, тому забудьте про ці стройові штучки. — Я хотів був додати, що такого штибу „штучки” були призначені для того, щоб якомога міцніше тримати учнів у шорах. Але потім згадав, що капітан Лопес про це не говорив, поки я сам не розібрався. — Зрештою, ми не військові, і я вимагаю від вас просто
