Він першим вибрався з машини й ґалантно відчинив дверцята для Марсі. Я ж вийшов без сторонньої допомоги.
Піднявшись сходами на ґанок, лейтенант набрав на замку цифровий код, і двері з тихим дзижчанням відчинилися. Ми ввійшли до середини й опинилися в порожньому, тьмяно освітленому вестибюлі. Вочевидь, світло ввімкнулося автоматично при розблокуванні замка.
— Житловий корпус праворуч, — сказав лейтенант. — Адже вам саме туди потрібно?
— Так, лише туди, — відповів я.
Ми пройшли по такому ж, як і вестибюль, тьмяно освітленому коридору, піднялися на третій поверх, знову перетнули коридор і зупинилися перед дверима, на яких висіла табличка з іспанською транскрипцією Еїного імені: „Ehia Ayola”.
— До речі, — запитав Ферчайлд, — а як буде правильно —
Як і раніше, для мене обидва слова прозвучали однаково. Зате Марсі впевнено сказала:
— Ея.
— Ага, — кивнув лейтенант. — Отже, не „крихітка”, а „квітка”. Я так і думав. Гарне ім’я.
— Ви знаєте юнайську мову? — здивувався я.
— Вивчаю на дозвіллі. Змалку маю схильність до мов, а тут на кожному кроці маса лінґвістичного матеріалу — книжки юнайською, звукозаписи, різне відео, включно з дубльованими фільмами. І, певна річ, підручники зі словниками. — Ферчайлд видобув з кишені карточку-ключ і віддав її мені. — Не заважатиму вам, сер, зачекаю в коридорі. Командування повідомило, що вам дозволено взяти будь-які речі. Якщо знадобиться, в багажнику машини лежить вільний контейнер.
— Гаразд, лейтенанте. Якщо знадобиться, я вам скажу.
За допомогою карточки я відчинив двері і щойно переступив поріг, як м’яке біле світло залило невелику затишну кімнату з досить скромним оздобленням: ліжко з тумбочкою, стіл з комп’ютерним терміналом, дві полиці над ним, заставлені електронними й паперовими книжками, двійко м’яких крісел і екран тривізора на стіні. Всі гладкі поверхні вкривав шар незайманого пилу, і це підтверджувало слова лейтенанта Ферчайлда, що мародери не потривожили спокій Еїної кімнати.
Поки я озирався довкола, Марсі підійшла до вільної ділянки стіни й відчинила вмонтовану в неї шафу, де висіло кілька суконь і костюмів, а внизу, поруч із взуттям, стояла валіза.
— От і добре, — сказала вона, струшуючи з валізи пил. — І ніякий контейнер нам не потрібен. Ми візьмемо все, правильно, кеп. Хай краще зберігається у нас вдома, ніж десь на орбіті.
— Так, — погодився я. — Візьмемо все.
Кажучи „у нас вдома”, Марсі мала на увазі мій дім на острові Болівара на Есперансі. Під час відпусток вона й далі мешкала в мене, навіть не думаючи нікуди перебиратися, і багато знайомих вважали нас парою. А нам уже набридло це заперечувати…
Поки Марсі дбайливо складала Еїні речі в валізу, я присів на ліжко й висунув шухляду тумбочки. Як я й сподівався, там серед різних дрібниць лежав золотий медальйон з витіюватою моноґрамою, яка, мабуть, позначала першу літеру (юнайську, зрозуміло) в імені „Ея”.
Я обережно взяв медальйон до рук, обтер його від пилу й відкрив вічко. Всередині, на керамічній основі, було майстерно намальовано Еїн портрет. Тут вона була роки на три молодша, ніж я її знав, ще зовсім дівчинка. Ея лагідно всміхалася з портрета, а її смарагдові очі дивились на мене жваво і трохи грайливо.
Тим часом Марсі переклала до валізи весь одяг із шафи і примостилася поруч зі мною.
— Яка гарненька! — промовила вона, торкнувшись кінчиком пальця до портрета. — Ея тут мов янгол… Ти знав про цей медальйон?
— Знав. Вона розповіла, що забула його тут. І ще дуже шкодувала, що не може подарувати мені…
— Отож, кеп, вважай це справжнім подарунком, — підсумувала Марсі. — Подарунком кохання.
Я мовчки кивнув, ще раз поглянув на Еїн портрет і закрив вічко. Потім надягнув ланцюжок на шию й сунув медальйон собі під сорочку. Я встиг зігріти його своїми руками і тепер він грів моє серце…
Співчутливо всміхнувшись мені, Марсі встала й зайнялася вмістом полиць над столом. Я вирішив не заважати їй і вийшов на маленький балкон з виглядом на внутрішній двір школи. На цей час ніч уже запанувала навкруги, у небі яскраво сяяли зорі.
Я згадав свою останню ніч на Юнаї, коли Ея прийшла до мене, а я її прогнав. Тоді я думав, що вчинив порядно, але подальші події засвідчили, що я припустився найфатальнішої, найнепоправнішої помилки в своєму житті. І тепер, через ту кляту порядність, через моє небажання порушити правила, нас з Еєю розділяє неподоланна прірва, яку неможливо виміряти навіть мільярдами світлових років.
Де ти, рідна? Що з тобою?..
За якийсь час до мене приєдналася Марсі.
— Я вже все зібрала, — повідомила вона. — До останньої дрібнички.
Я кивнув:
— Зараз підемо. Тільки зачекай ще трохи, добре?
— Добре, — сказала Марсі і взяла мене за руку. — Я розумію тебе, кеп. Як ніхто інший розумію.
Атож, Марсі розуміла мене. Вона теж важко переживала свою втрату — але, як я й сподівався, її біль поступово минув. Лишилися тільки світла туга за втраченим першим коханням, ностальґічні спогади, в яких перемішувались ніжність і сум, зате її серце було вільне…
Марсі подивилася в мої очі, і на секунду мені здалося, що вона почула мої думки. А її погляд ніби говорив:
„Тут ти помиляєшся, кеп. Моє серце вже не вільне. Проте я знаю, що ти до цього ще не готовий. Та я чекатиму. Я ладна чекати скільки завгодно…”
Я не сумнівався — вона чекатиме.
І, можливо, дочекається…
— Що ж, — промовив я. — Все, що хотіли, ми зробили. Повертаймося на корабель — і знову в дорогу.
— А куди полетимо, вже вирішив?
Це був зовсім не жарт. Ще три роки тому, на зустрічі з керівництвом федерального уряду мене запитали, яку нагороду я б хотів отримати. Тоді я без роздумів відповів, що найбажаніша для мене нагорода — можливість самому планувати свої експедиції, не узгоджуючи їх з керівництвом. Моє прохання задовольнили, а в Дослідницькому Флоті навіть з’явилася окрема Бриґада Вільного Пошуку, до якої належав один-єдиний корабель — мій „Гермес”.
— Ні, ще не вирішив, — сказав я і несподівано для самого себе запропонував: — А давай виберемо просто зараз. Навмання.
Ми усміхнулися одне одному, підвели голови й подивилися вгору.
У небо, повне зірок.
Notes
1
Доктор філософії, тобто кандидат наук.
