населених планет, космічних станцій та інших кораблів, щоб уникнути перешкод у роботі систем зв’язку.
Через чверть години Йосідо доповів:
— Кеп, попередження від Марсіанської Протикосмічної Оборони. Попереду виявлено внутрішньосистемний транспорт Азійського Союзу, що йде зустрічним курсом. Швидкість — дванадцять з половиною. Відстань безпечна — чотири триста, однак нам радять бути насторожі.
— Зрозуміло. Старпоме, скільки до гіпердрайву?
— Шість хвилин десять секунд, — відповіла Краснова.
— Тоді маємо встигнути. Та про всяк випадок ввімкни додатковий захист, Йосідо. Ще чого доброго їм стукне в голову довбанути в нас із лазерних гармат, а потім заявити, що помилково прийняли корабель за великий метеорит.
— Силовий екран задіяно, — відзвітував Хіроші.
А Марсі тихо промовила:
— От же ж поганці!
— Не поганці, а просто озлоблені, — сказав я. — Вони звинувачують нас в усіх своїх негараздах. Зокрема вважають, що Північна Федерація обмежила їхній життєвий простір. Спочатку на Землі — коли їм не дозволили захопити Сибір та Австралію, а потім у космосі — коли ми не пустили їх на Марс.
— І правильно зробили. Вони ж відмовилися брати участь у його тераформуванні. Хотіли прийти на все готове.
— Воно-то так, — погодився я. — За лоґікою все правильно, але… Треба зважати на те, що Федерація займає добру половину земної суші і при цьому її населення складає лише п’яту частину від загальної кількості мешканців Землі. Нам важко уявити, в яких жахливих умовах живе решта людей. У нас часто нарікають на низький рівень життя, безробіття, брак продовольства, погіршення еколоґічної ситуації. Проте всі наші біди — ніщо, порівняно з проблемами того ж Азійського Союзу, Ісламської Джамахірії і, особливо, Африканської Республіки. Там кояться страшні речі, а ми навіть пальцем не ворухнемо, щоб чимось допомогти… Хіба що купуємо в них резистентних дітей, платимо грубі гроші й лицемірно називаємо це гуманітарною допомогою. Хоча добре знаємо, що левова частка цієї „допомоги” осідає в кишенях їхніх правителів, а простому народові перепадають хіба жалюгідні крихти.
При моїх останніх словах Марсі не стрималася й нишком поглянула на Йосідо. Двадцятидворічний Хіроші помітив це і силувано посміхнувся.
— Чого зиркаєш, мала? Либонь вирішила, що раз я косоокий, то вже й „куплений”? — Він зображав іронію, хоча насправді йому було прикро. — До твого відома, я не китаєць, а японець, і моя країна — член Федерації.
Марсі збентежено опустила очі. Втім, її помилку можна було зрозуміти. У Зоряній Школі вона щодня спілкувалася з учнями різних азійських національностей і, певно ж, уміла їх розрізняти за зовнішністю. Проте Хіроші Йосідо, стовідсотковий японець, за дивною примхою природи мав вигляд типового китайця. Незважаючи на ім’я та прізвище, його частенько приймали за „купленого” — що йому геть не подобалося.
Далі ми мовчки очікували на перший стрибок. Нарешті Краснова оголосила:
— Машинний відсік доповідає про готовність до гіпердрайву. Починаю тридцятисекундний відлік.
Я звично кинув погляд на дисплей, де виводилися характеристики пульсу членів команди — за правилами, кожен мусив носити на зап’ястку спеціальний браслет з сенсором. Покази свідчили, що ніхто з екіпажу не спить. Гіпердрайв був несумісний зі сном.
Тридцять секунд спливло і ми ввійшли у надсвітловий стрибок — спокійно й буденно, як робили це безліч разів. При переході в гіпердрайв усі люди на кораблі відчули легку загальмованість, ніби думки в наших головах зненацька наштовхнулися на невидимий пружний бар’єр. Але вже наступної секунди бар’єр зник і все нормалізувалося. До цього явища, яке астронавти називали „дубодум”, ми звикли ще зі шкільних років і давно перестали на нього зважати.
Краснова повідомила:
— Системи гіпердрайву працюють у стабільному режимі. Розрахунковий час стрибка — 8 хвилин 52 секунди. Відстань — 0,47 парсека.
Всі оглядові екрани зяяли чорнотою. Вони нічого не показували, оскільки зовні нічого не було. Навіть вакууму. Ми, астронавти, вживаємо слова „летіти” й „політ”, розуміючи під цим послідовність стрибків; але ніколи не називаємо польотом сам стрибок — тим більше, польотом у гіперпросторі. Бо нема ніякого гіперпростору; є лише Абсолютне Ніщо, Відвічна Пустка, яку ми пронизуємо, щоб дістатися до зірок. Пустка, жахливіша, ніж будь-який океан енерґії…
Коли у 2177 році, трохи більше чотирьох століть тому, було розроблено теорію гіпердрайву і створено перший космічний апарат, який за соті частки секунди долав відстань у кілька астрономічних одиниць, все людство тріумфувало. Зорі, що раніше здавалися таким далекими й недосяжними, враз зробилися близькими й доступними. Перед людьми відкрилася дорога у Великий Космос, не обмежений рамками Сонячної системи. Дорога до інших світів, до нового життєвого простору.
Затамувавши подих, перенаселена Земля стежила за експериментами з тваринами — від мишей до мавп. Потім медики довго спостерігали за чотириногими астронавтами, проводили різноманітні тести і врешті дійшли одностайного висновку, що гіпердрайв їм нітрохи не зашкодив. Настала черга людини… і по всій планеті прокотився стогін жаху й розчарування.
Надсвітловий стрибок не вбивав людей, але геть позбавляв їх глузду, перетворював на цілковитих ідіотів. Одна коротка мить гіпердрайву буквально розплавлювала людський мозок, тоді як розум тварин — і примітивний мишачий, і високорозвинений у приматів — при цьому жодним чином не страждав. Справу не рятували й м’які форми анабіозу, на зразок гібернації. Від божевілля убезпечувало лише повне заморожування у кріоґенних камерах, але тут виникала інша, також неподоланна проблема — в середньому вісім з десяти людей не оживали після жорсткого анабіозу, а ті, що вціліли, потребували тривалої відновлювальної терапії. А коли врахувати, що там, біля інших зірок, не було нікого, хто міг би надати медичну допомогу розмороженим людям, то ймовірність смерті зростала до всіх ста відсотків.
Шлях у Великий Космос насправді виявився дорогою крізь пекло. Гіпердрайв, звичайно, знайшов практичне застосування — безпілотні транспорти використовувалися для перевезення термінових вантажів у межах Сонячної системи, а до зірок споряджалися автоматичні дослідницькі станції (скорочено їх називали „автомати”). Але більшість людей це не цікавило. Їх турбували нагальніші питання, передовсім — перенаселеність, забруднення довколишнього середовища і виснаження природних ресурсів.
Проте експерименти з надсвітловими стрибками за участю людей не припинялися. Науковці та інженери постійно удосконалювали системи гіпердрайву, випробували різні моделі й можливі режими роботи, розробляли хитромудрі засоби захисту — та все намарно. Їм не вдавалося навіть зрозуміти, чому гіпердрайв руйнує людський розум. Це, до речі, досі невідомо.
Тільки через двадцять дев’ять років після винаходу гіпердрайву, вже на початку XXIII століття, сталося те, на що вже ніхто серйозно не сподівався: черговий піддослідний залишився після стрибка розумово нормальною людиною. Звали його Раден Афанді; як і переважна більшість добровольців у дослідах з гіпердрайвом, що їх проводила Північна Федерація, він був нелеґальним міґрантом і зголосився на участь в експерименті заради надання його родині громадянства.
Дуже скоро стало очевидно, що ані режим гіпердрайву, ані особливості конструкції даної конкретної моделі, ані засоби захисту не відіграли тут ніякої ролі. Причина була в самому Афанді, котрого майже одразу назвали резистентним — тобто стійким, опірним. Значно складніше було з’ясувати — ні, навіть не те, чому він не збожеволів, — а бодай
У Північній Федерації, де кожен громадянин мав доступ до медицини (якщо не до платної, то до страхової, якщо не до страхової, то до соціальної), майже всіх резистентних виявляли ще серед немовлят. В інших наддержавах Землі з цим було набагато гірше, надто ж в Африканській Республіці, де понад три чверті населення були позбавлені навіть елементарного медичного обслуговування. Уряд Федерації неодноразово пропонував африканцям допомогу в виявленні резистентних (певна річ, з вигодою для себе), але щоразу
