За правилами Зоряного Флоту, після кожного перельоту в один кінець екіпажу корабля належав один день відпустки на планеті (а якщо рейс тривав понад чотирнадцять діб, то цілих два дні). Але, оскільки призначена для нас баржа вже була готова до відправлення, ми вирішили не марнувати зароблений вихідний і вирушили до Землі відразу після вивантаження з трюмів корабля контейнерів з ембріонами дітей і поповнення бортових запасів продовольства. Правда, Марсі з Симоном були трохи засмучені таким рішенням, але я пояснив їм, що зараз на Цефеї невдалий час для екскурсій: на обох населених континентах була пізня осінь, дощова і сльотава, а на Арктичному материку цілоріч панувала сувора зима.
— Ще встигнете побувати тут улітку, — пообіцяв я. — А знайомство з колоніями вам краще розпочати з Есперанси. Повірте мені на слово: ви ще радітимете, що зараз ми заощадили зайвий день.
Наш зворотний рейс був складніший і триваліший, позаяк ми вели на буксирі здоровенну баржу, завантажену п’ятистами тисячами тонн відбірного цефейського зерна для вічно голодних землян. Сама по собі процедура буксирування була проста: спочатку ми по радіозв’язку проґрамували навіґаційну систему баржі й відправляли її в стрибок, після чого йшли слідом за нею.
Після гіпердрайву виникала девіація — відхилення точки виходу від наперед заданих координат, яке часом досягало однієї астрономічної одиниці. Це не мало нічого спільного з похибкою в розрахунках чи з неточністю встановлення початкових умов. Девіація була наслідком фундаментальних законів природи, єдино відомим науці проявом квантового принципу невизначеності на макрорівні. Як результат, після стандартного стрибка на півпарсека головний і проваджений кораблі розділяла пристойна відстань — і добре, якщо це був лише десяток-другий мільйонів кілометрів. Але в будь-якому разі нам доводилося додатково здійснювати короткий стрибок до баржі, щоб мати змогу віддавати їй інструкції в режимі реального часу, без тривалої затримки. А потім усе починалося по новому.
Загалом, справа була не надто складна, але значно марудніша, ніж одиночний політ. Марсі нарешті переконалася, що не все коту масниця, і перестала задирати носа, хоча й надалі чудово справлялася зі своєю роботою. Крім того, вона більше не чіплялася до мене зі своїми учбовими планами — зрозуміла, що я мав цілковиту слушність, коли радив їй не квапитися з подальшим навчанням, а спершу звикнути до служби.
А от Мілош, попри наші зі Штерном умовляння, вперто продовжував навчання. В такій його одержимості навряд чи завинила одна лише школа. Просто він належав до того типу емоційно відморожених дітей, які зовсім не хочуть бути дітьми і прагнуть якомога швидше подорослішати. Штерн час від часу нарікав на Мілошеве надмірне завзяття, та разом з тим не міг нахвалитися його високою, як на новачка, інженерною кваліфікацією.
Зате Симон ніяких нарікань ні в кого не викликав. З першого ж дня він став улюбленцем усієї команди, і його ладні були носити на руках. Ми, астронавти, люди аж ніяк не бідні, наші службові оклади не поступаються гонорарам у шоу-бізнесі, кіно та спорті, тому ми звикли до всього найкращого, і досі нас дуже дратувала відсутність нормальної їжі під час рейсів. Звісно, наші холодильники на кораблі були напхані різноманітними делікатесами, що й не снилися переважній більшості землян. Проте ні бутерброд з товстим шаром червоної або чорної ікри, ні нашвидкуруч розморожений у мікрохвильовій пічці омар не здатні замінити приготованих за всіма правилами кулінарного мистецтва вишуканих страв, на які Симон був справжній мастак.
— Знаєш, кеп, — якось сказала мені Краснова. — Я впевнена, що до нас не випадково потрапило троє кращих за своїми спеціальностями випускників. Ти точно підмазав когось із кадрового відділу. Зізнавайся, багатенький Буратіно, скільки заплатив — і ми розділимо твої витрати.
Я не зізнався, бо хабарів нікому не давав. Проте мав велику підозру, що тут не обійшлося без сприяння адмірала Лопеса.
А Марсі, що чула нашу розмову, згодом запитала в мене:
— Кеп, чому старпом назвала вас „буратіно”? Це ж італійською означає „маріонетка”.
— Не тільки, — відповів я. — Також Буратіно — персонаж однієї російської книжки. На зразок Пінокіо — проте не зовсім.
— А хто такий Пінокіо, — поцікавилася Марсі.
Трохи повагавшись, я запросив її до своєї каюти й відчинив шафу, де стояли мої найулюбленіші книжки — і не звичайні електронні планшетки, а найсправжнісінькі паперові, в чудовому поліґрафічному виконанні, з твердими обкладинками. Діставши з першої полиці томик Карло Коллоді, я передав його Марсі.
— Можеш почитати. А заразом підтягнеш свою італійську.
Марсі з сумнівом подивилася на ілюстровану обкладинку, потім обережно відкрила книжку і перегорнула кілька сторінок.
— Але ж вона дитяча, кеп!
— Так, дитяча, — відповів я. — Та це не значить, що погана.
— Я й не кажу, що погана. Просто… такі книжки читає Симон.
— І правильно робить.
З трохи розгубленим виразом обличчя вона окинула поглядом книжки в моїй шафі, особливо відзначивши увагою яскраво оформлені корінці на першій полиці.
— Це теж дитячі?
Я ствердно кивнув:
— Найкращі дитячі книжки. Найцікавіші.
— Ви їх читаєте?
— І перечитую. А що тут такого?
Марсі розгублено труснула головою.
— Але ж, кеп, ви дорослий!
Я тепло всміхнувся їй.
— Одне іншому не заважає. Згодом ти це зрозумієш… Гм, сподіваюся, що зрозумієш. От Мілош точно ніколи не зрозуміє. А ти ще можеш зрозуміти.
— Що зрозуміти?
— Це, — вказав я на першу полицю, — частина нашого втраченого дитинства. Того дитинства, якого нас позбавили в школі. Подорослішавши, багато з нас починають усвідомлювати цю втрату і прагнуть надолужити згаяне. До прикладу, я люблю читати дитячі книжки. Особливо мені подобаються старі — дев’ятнадцятого, двадцятого та двадцять першого сторіч. Вони розумні, добрі, але без нав’язливого моралізму, чим грішать сучасні. І фантазія в них розкутіша. От, скажімо, ця, — я висунув одну з книжок, — про дівчинку Алісу, яка провалилася в кролячу нору й потрапила до Країни Див. Ця — про хлопчика Пітера, що не хотів ставати дорослим. Ця — про пригоди дівчинки Дороті у Країні Оз. А ця — ти її не зможеш читати, бо вона моєю рідною мовою, — про хлопчика, якого всі називали просто Малим, і про його друга Карлсона, що мешкав на даху. А тут, — я посунувся вправо, — вже не зовсім дитячі книжки. Про людей і казкових істот, ельфів, ґномів та гобітів, що протистоять зли силам. Про хлопця-чаклуна Гаррі та його боротьбу з Темним Лордом… Лише з роками я зрозумів, як мені бракувало таких книжок, коли я навчався в школі.
Після деяких роздумів Марсі повернула на місце „Пригоди Пінокіо” і взяла „Гобіта”, очевидячки під впливом моїх слів, що це
— Спробую почитати.
— Тільки не змушуй себе, — застеріг я. — Бо інакше все зіпсуєш.
— Звичайно, кеп, — пообіцяла вона. — Я не збираюся читати понад силу. Навіщо марнувати час на те, що некорисно й нецікаво?
Я майже не сумнівався, що вже наступного вечора Марсі поверне мені книжку і скаже, що їй це нецікаво. Але помилився — вона повернула її лише за три дні й несміливо, ніби соромлячись, попросила продовження. Я дав їй перший том „Володаря Перснів”.
Розділ 3
