на те, щоб забезпечити гарне життя для колоністів…
— …які, — підхопив я, — своєю працею допомагають вижити десяти мільярдам громадян Федерації, як землян, так і марсіан. Кошти, витрачені на колонізацію, повертаються сторицею, бо лише завдяки існуванню зоряних колоній наші співвітчизники не голодують. Авжеж, якість їхнього життя залишає бажати кращого, дев’яносто відсотків населення змушені обмежувати себе в усьому й задовольнятися одноманітним харчуванням. Але від голоду, в усякому разі, люди не помирають. А раз так, то нікого не має турбувати, що на Есперансі люди більше шанують місцеві закони, ніж федеральні, колоніальну адміністрацію називають урядом, а ґубернатора — президентом. Припускаю, що деяких надміру амбітних земних політиків і чиновників такий стан справ не влаштовує, але в них руки закороткі щоб дотягтися бодай до Таури, не кажучи вже про Есперансу. Що вони можуть вдіяти — оголосити ембарґо? Так це буде удар передовсім по самій Землі. Військо для приборкання непокірливих колоністів також не надішлеш — нас, резистентних, дуже мало, а з охочих узятися за таку брудну роботу навряд чи набереться бодай одна рота. До того ж усі наші планети мають непогану протикосмічну оборону — щоб відбиватися від можливих нападів азійських та джамахірійських кораблів, але з таким самим успіхом вона може протистояти й силам Федерації. Тому наш уряд змушений миритися з реаліями й задовольнятися рівноправними відносинами з зоряними колоніями. Тепер зрозуміло?
— Так, кеп, зрозуміло, — сказала Марсі. — Але я іншого не второпаю. Якщо в Есперанси з Федерацією взаємовигідне співробітництво, то навіщо їй свій міжзоряний корабель? По-моєму, його експлуатація обійдеться набагато дорожче, ніж послуги земних кораблів.
— Тут ти маєш рацію, — погодився я. — Влада Есперанси планує задіяти „Че Ґевару” для прямої торгівлі з іншими колоніями, але зараз потреба в ній невелика і в найближчому майбутньому навряд чи щось зміниться. Основна стаття експорту всіх без винятку зоряних колоній — продукти харчування, тож торгівля між ними полягатиме здебільшого в обміні делікатесами. От, наприклад, на Есперансі вирощують найкращу каву, рівної якій нема більше ніде; на Саґітарії з нез’ясованих поки причин звичайні сорти винограду дають унікальне за своїми смаковими якостями вино; а Тевтонія — єдина планета, де змогли прижитися всі земні осетрові.
— Цим можна торгувати й через Землю, — зауважила Марсі.
— Так і роблять, — підтвердив я. — А позаяк між Землею й колоніями кораблі ходять з повнісінькими трюмами, та ще й буксирують баржі, така торгівля обходиться порівняно дешево. В кожному разі, дешевше, ніж ганяти між самими колоніями напівпорожній корабель. Але для Есперанси це не головне. Є ще така штука, як престиж. Більшість есперансців вважає, що мати свій міжзоряний корабель — це круто. А їхня планета досить багата, щоб дозволити собі витратитися задля підвищення престижу — як у власних очах, так і в очах інших колоній.
На цей час ми вже досить близько підійшли до станції, щоб добре бачити її без будь-якого збільшення. Четвертий причал був прямо по курсу „Кардіфа”, який тепер летів у режимі гальмування. Краснова готувалася розпочати маневри зі швартування.
— А як бути з командою корабля? — знову озвалася Марсі. — Адже на Есперансі замало резистентних. До того ж усіх їх ще дітьми відправляють на навчання в Зоряну Школу, а потім вони служать у Зоряному Флоті.
— Ну, щодо резистентних ти помиляєшся, — заперечив я. — Їх на Есперансі вдосталь.
— Ви кажете про стар… про відставних?
— Саме про них. Як мінімум дві сотні цілком можуть літати — щоправда, не регулярно, а з тривалими перервами. Один рейс, потім команду змінюють, після другого знову ротація — і так далі. Можна не сумніватися, охочих буде вдосталь.
Марсі повільно кивнула:
— Так, це вихід. Хоча, мабуть, на командні пости краще взяти молодших астронавтів. Принаймні на пост капітана. Гадаю, можна знайти якого-небудь старшого помічника, що погодиться проміняти службу в Зоряному Флоті на капітанську посаду.
Я мало не кинув на Марсі сердитий погляд, але вчасно збагнув, що її міркування мають суто абстрактний характер і вона навіть не підозрює, що своїми словами зачепила дуже болючу для Краснової тему. Власне, це я утнув велику дурницю, дозволивши завести розмову на такий хисткий ґрунт.
Чотири роки тому, коли попередній командир „Кардифа” готувався піти у відставку, Краснова розраховувала посісти його місце. Втім, тоді їй було лише двадцять п’ять років, тому навряд чи вона була стовідсотково впевнена у своєму майбутньому капітанстві, але надії на це покладала. Одначе у штабі розважили інакше, її залишили на посаді другого пілота й старшого помічника, а капітаном призначили офіцера з іншого корабля — мене.
Якби я був принаймні ровесником Краснової, особливих проблем не виникло б. Проте на той час мені ще не виповнилося двадцяти чотирьох років, у школі я навчався на два класи молодше за неї, і просто сказати, що вона була обурена таким рішенням начальства, значило б дуже прикрасити ситуацію.
Перші кілька місяців на новій посаді мені доводилося скрутно. Та зрештою Краснова змирилася з ситуацією, і в цьому була чимала заслуга її чоловіка, головного інженера Штерна, старшого від неї на дев’ять років, який доклав титанічних зусиль, щоб загасити наш конфлікт і налагодити між нами нормальні стосунки. А згодом ми навіть потоваришували, хоча я підозрював, що гіркий осад у неї таки залишився.
Нещодавно керівництво Есперанси запропонувало Штернові, своєму співвітчизнику, стати головним інженером „Че Ґевари”, а Красновій пообіцяли посаду капітана. Штерн рішуче відкинув цю пропозицію, через що серйозно посварився з дружиною. Краснова дуже хотіла командувати кораблем і, мабуть, заради цього навіть пішла б на розрив з чоловіком — от тільки капітанство на „Че Ґеварі” їй пропонували винятково через Штерна, який заслужено вважався одним з найкваліфікованіших інженерів Зоряного Флоту.
Сам же Штерн, як і я, завжди мріяв стати астронавтом-дослідником, а перейти на „Че Ґевару” означало для нього відмовитися від своєї мрії і до кінця кар’єри займатися вантажними перевезеннями. Власне, він би давно отримав призначення в Дослідницький Департамент, коли б не висував, як неодмінну умову, переведення разом з ним і дружини. А з цим виникали проблеми…
Коли ми пришвартувались і виконали всі необхідні дії з переведення систем корабля в режим стоянки, я оголосив екіпажеві про початок семиденної відпустки — саме стільки ми заробили під час рейсу за маршрутом „Есперанса — Земля — Цефея — Земля — Есперанса”. Невдовзі всі члени команди залишили борт „Кардіфа”, кваплячись роз’їхатися по своїх домівках (Марсі, Симона та Мілоша взяли під свою опіку Краснова зі Штерном), і тільки я один затримався: по-перше, капітан завжди покидає корабель останнім, а по-друге, мені ще належало зустрітися з інспектором по вантажах. Як командир корабля, я одночасно виконував обов’язки суперкарґо, і якщо за баржу ніс відповідальність як за одне ціле, то за вантаж у трюмах мусив відзвітувати мало не поштучно.
Протягом години всі документи було оформлено, і станційні працівники взялися за розвантаження. А я, прихопивши з каюти дві валізи, вийшов з корабля через пасажирський люк і тунелем рушив до терміналу.
Там на мене чигав сюрприз: у кріслах попід стінкою сиділи Симон та Марсі, а поруч на ґравіплатформі лежали їхні валізи з речами. Перед моєю появою Симон, схоже, дрімав (за нашим бортовим часом був уже пізній вечір); Марсі доїдала морозиво, вочевидь, куплене десь на станції.
— Отакої! — промовив я заскочено. — Невже Краснова та Штерн загубили вас і нічого не помітили?
— Ні, кеп, — відповіла Марсі трохи збентежено. — Вони самі нас відпустили.
— З якого це дива?
— Ну… взагалі, я запитала в них, як би ви поставилися до того, щоб я пожила у вас…
— І я також, — додав Симон.
— Ага, — підтвердила Марсі. — Тоді й Симон сказав, що хоче до вас. Спочатку старпом була проти, але шеф її переконав. Мовляв, це піде вам на користь.
— Ясно, — протягнув я розгублено. — Гарненькі справи!
— Ви незадоволені? — стривожилась Марсі.
— Ми вам заважатимемо? — майже одночасно з нею запитав Симон. — У вас немає для нас місця?
