— Та ні, тут без проблем, — запевнив я їх. — І місце для вас знайдеться, і заважати не будете. Просто… просто я боюся, що не зможу подбати про вас як годиться.
— А навіщо? Ми самі про себе подбаємо, — жваво заперечила Марсі. Вона встала з крісла й викинула обгортку від морозива в найближчий утилізатор. — Ми ж не діти, кеп.
— Вам буде нудно зі мною, — продовжував відбиватися я, втім, не дуже енерґійно. — А у Штерна багато родичів, що мешкають поблизу, серед них купа племінників і племінниць, декотрі вашого віку…
— Отож-то, — промовив Симон. — Це мене й лякає. Зовсім не те, що багато людей, а те, що всі вони один для одного свої, і серед них ми будемо чужими.
— Точно, — підтримала його Марсі. — Коли шеф розповідав про свою численну рідню, я зрозуміла, що для мене це буде занадто. І для Симона також, — додала вона, щойно той розкрив рота. — От Мілошу все по цимбалах, він замкнеться в своїй кімнаті й займатиметься там з ранку до вечора. А ми з Симоном хочемо просто відпочити. Ви якось казали, що мешкаєте на острові в тропіках, запрошували нас погостювати. — Вона променисто всміхнулася. — Ну от ми й збираємося до вас завітати. Тільки прямо звідси, а не від шефа та старпома.
Не стримавшись, я всміхнувся у відповідь:
— Що ж, прошу до мене в гості. Тільки ви не подумайте, що я не радий вам, просто все це звалилося на мене геть несподівано. Хоча б попередили.
— Старпом пропонувала зв’язатися з вами, — відповів Симон. — Але шеф відмовив її. Сказав, що тоді ви спробуєте викрутитися.
— Авжеж, він добре мене знає, — сказав я, поставивши свої валізи на ґравіплатформу. — Гаразд, ходімо.
Інші члени нашої команди мешкали на Юкатанському материку, тому полетіли зі станції на рейсовому транспорті в Есперо-Сіті, столицю планети. Мій же дім знаходився на острові Болівара посеред Карибського океану, і щоразу, покидаючи Есперансу, я залишав у станційному анґарі невеликий чотиримісний орбітальний шатл, який дозволяв мені швидше дістатися додому.
Ще коли „Кардіф” пришвартувався до станції, я надіслав до диспетчерської запит, щоб шатл підготували до відльоту, і тепер він чекав на нас у спеціальній катапульті. Ми влаштувалися в кабіні — я з Марсі попереду, а Симон на задньому сидінні, — я провів стандартну перевірку систем і повідомив диспетчерові про повну готовність до старту. А своїх юних супутників попередив:
— Ґравікомпенсатори задіяні, але не на всі сто відсотків. Тож приготуйтеся — вас трохи трястиме.
— От і добре, — з виглядом бувалого космічного вовка схвалила Марсі. — Це дозволить відчути політ.
Симон нічого коментувати не став. Хоча з виразу його обличчя було зрозуміло, що ми могли б спокійнісінько обійтися і без усіх цих пілотських заморочок.
Перший раз нас труснуло, коли електромагнітна катапульта пожбурила шатл у космос. Кілька хвилин ми летіли за інерцією, віддаляючись від станції, потім я запустив реактивні двигуни і став знижатися до планети.
— А можна мені порулити? — набравшись сміливості, попросила Марсі. — У мене добре виходить.
З її особової справи я це знав. Вона була найкращою у випуску за всіма пунктами проґрами підготовки пілотів, включно з орбітальними й атмосферними маневрами.
— Добре, — погодився я, — можеш порулити. Дотримуйся заданого курсу й уважно стеж за показами навіґаційних супутників. А ще врахуй, що Есперанса вдев’ятеро масивніша за Марс.
— Звичайно врахую, кеп, — відповіла вона.
Я переключив керування на її пульт, але будь-якої миті був готовий повернути собі контроль над шатлом.
Утім, цього не знадобилося. Марсі керувала шатлом уміло і впевнено, правда, ввійшла в атмосферу по надто пологій траєкторії, проте рикошету не сталося. Розжарене від тертя повітря палало за бортом і шлейфом тяглося позаду шатла; а оскільки це відбувалося на нічному боці планети, то видовище з кабіни відкривалося дивовижне. Марсі тихенько попискувала від задоволення. Симон також насолоджувався польотом, дарма що йому було трохи лячно.
Поступово суцільне вогнище за бортом змінилося окремим сполохами, які дедалі слабшали, аж поки зовсім щезли. Продовжуючи гальмувати і знижуватися, шатл мчав на захід навздогін сонцю. Коли ми досягли тропосфери, я знову перебрав на себе керування і трохи відкориґував курс. Попереду багряними барвами розгорялася вечірня заграва, а за п’ятнадцять кілометрів під нами розкинулася спокійна гладінь Карибського океану.
Притиснувшись лобом до прозорої стінки кабіни, Симон подивився вниз і промовив:
— Я ще ніколи не купався в морі. І в океані також. Лише в басейні.
— А ще у ванні, — з посмішкою докинула Марсі. — А от я, коли була малою, росла серед моря. На острові Мелвіл. Тільки там дуже холодно.
— Зате на моєму острові завжди тепло, — сказав я. — Накупаєшся вволю.
До острова Болівара ми підлетіли майже на черепашачій швидкості — сімсот п’ятдесят кілометрів на годину. За місцевим часом була шоста вечора, нижній край сонця вже торкався обрію.
Щоб показати Марсі й Симонові острів, я перед заходом на посадку зробив велике коло.
— Ось у цій лаґуні по правому борту, її називають Перлистою, найкращий пляж, — повідомив я. — А в бухті прямо за курсом — наш невеличкий морський порт. Там раніше стояла й моя моторна яхта.
— Раніше? — перепитала Марсі. — А зараз?
— Її більше немає. Півроку тому четверо хлопців-старшокласників позичили її без мого дозволу, щоб покататися зі своїми подружками, але не впоралися з керуванням і налетіли на рифи.
— Вони всі потонули?
— На щастя, ні. Вчасно нагодилися сили берегової охорони. Яхту також вдалося б урятувати, якби саме тоді не розгулявся сильний шторм. Її просто на друзки розтрощило.
— Шкода… — зітхнув Симон, уявивши, либонь, як було б чудово прогулятися на яхті по океану. — А що з тими хлопцями, які розбили яхту? Їх запроторили до виправної колонії?
— Ні в якому разі. Це не Земля, тут за таке не кидають за ґрати. Вони ж не мали злого наміру, просто утнули дурницю. Всіх чотирьох засудили до громадських робіт на період літніх канікул. Саме зараз вони відбувають покарання.
— Теж мені покарання! — пирхнула Марсі.
— Для них серйозне. Вони працюють по сорок годин на тиждень, тоді як інші школярі відпочивають і розважаються.
— Але ж ви зазнали збитків…
— Їх відшкодувала страхова компанія. Вона намагалася позиватись до батьків тих хлопців, але суд відхилив її претензії. В умовах полісу був присутній пункт про аварію яхти з вини третіх осіб, а отже, компанія отримувала від мене страхові внески за можливість кораблетрощі внаслідок угону, тому не могла претендувати на додаткову компенсацію.
— Оце так-так! — здивовано промовила Марсі. — Бачу, тут і справді геть інші закони.
— Нормальні закони. Людські, а не драконівські. — Я остаточно згасив швидкість шатла, вимкнув реактивні двигуни і, задіявши антиґрави, став заходити на посадку. — Ця справа вже закрита. Зараз для мене будують нову яхту, ще кращу за попередню. До наступного нашого візиту на Есперансу вона буде готова, і тоді ми вволю нагуляємося океанськими просторами.
Мій дім з величенькою садибою знаходився в північно-східній частині острова, на високому плато, звідки відкривався чудовий вигляд на океан і Перлисту лаґуну. Я акуратно посадовив шатл на спеціально призначений для цього майданчик, правобіч будинку, віддав команду розблокувати люк і випустити короткий трап.
— От ми й приїхали.
Марсі перша вибралася з кабіни, спустилася по трапу й повільно роззирнулася довкола. Відтак зосередила увагу на моєму двоповерховому будинку з білого вапняку, фасад якого прикрашав широкий ґанок з колонами, а дах був укритий червоною черепицею.
— І скільки людей тут мешкає? — поцікавилась вона.
