Проте Симон так легко не здався. Після тривалої суперечки він поступився вечерею, згодом мені вдалося відмовити його від приготування обідів, а от у сніданок він учепився намертво. Врешті я зрозумів, що подальших поступок від нього не доб’юся, і погодився на такий компромісний варіант.
А надвечір мені подзвонила Краснова і стала розпитувати про моїх підопічних, плекаючи надію, що вони вже набридли мені і я буду радий їх спекатися. У відповідь я засмутив її, запевнивши, що радо подбаю про Марсі з Симоном до закінчення відпустки. Краснова дуже любила дітей, проте власних заводити не поспішала, хоча Штерн її постійно вмовляв. Вочевидь, вона побоювалася, що материнство зашкодить її кар’єрі, і, треба сказати, мала на це вагомі підстави. Керівництво Зоряного Флоту взагалі неохоче призначало жінок командирами кораблів, а жінок з дітьми — майже ніколи…
Наступного дня я влаштував для Марсі та Симона екскурсію по островах нашого архіпелагу і заразом ми відвідали чотирьох астронавтів-відставників, які тут мешкали. А на питання Марсі, чи збираюсь я завітати до когось із наших, відповів заперечно:
— Ні. Зазвичай під час відпустки ми не зустрічаємося. Воліємо відпочити один від одного. Це також корисно.
Певна річ, я не став говорити, що майже весь позаминулий рік проводив свої відпустки разом зі Сьюзан Ґреґорі. Їм про це знати ні до чого. Зрештою, що було, те сплило…
— Хоча іноді, — додав я, — до мене на одну днину приїздять Краснова зі Штерном, і ми влаштовуємо прогулянку на яхті. Але не цього разу — бо яхти немає. А ви що, вже скучаєте за ними?
— Ні, ще не встигли заскучати, — відповів Симон за обох. — Нам і з вами добре.
— Авжеж, — підтвердила Марсі. — Дуже добре.
Третій день почався з того, що зранку до нас завітали тутешні Симонові приятелі. Вони привели з собою ще кількох дітлахів, і на якийсь час моя садиба перетворилася на таку собі подобу скаутського табору. Тут уже й Марсі знайшла точки дотику з однолітками: окрім басейну, в мене був також корт, і вона влаштувала міні-турнір з тенісу (матчі, звісно, проводилися за скороченим реґламентом). З Марсіної особової справи я знав, що це був її коронний вид спорту, і протягом останніх двох років вона ставала чемпіонкою школи серед дівчат.
Щоб не заважати молоді, я усамітнився в своєму кабінеті, ввімкнув комп’ютерний термінал і став переглядати поточну фінансову звітність підприємств, що перебували в моїй власності. Багато хто називав мене вдалим бізнесменом, проте я не вважав себе за такого. Я лише вкладав у економіку Есперанси кошти — як свої власні, зароблені на службі у Флоті, так і ті, які видав мені дід, назвавши це моєю частиною спадку. Звичайно, я міг просто тримати їх у різних банках на кількох планетах (як це робили майже всі астронавти), але шість років тому в мені прокинулася родинна підприємницька жилка, і я зайнявся інвестиціями, які несподівано виявилися досить прибутковими.
По обіді всі хлопці та дівчата подалися на пляж. Симон попередив мене, що вони пробудуть там до самісінького вечора, проте виявилося, що він говорив лише за себе. Вже за півтори години Марсі повернулася додому, трохи поплавала в басейні, щоб змити морську сіль (я бачив це через вікно кабінету), відтак улаштувалася в шезлонґу під тінню пальм і стала читати книжку.
З „Володарем Перснів” вона розібралася ще на кораблі, і ця трилоґія їй дуже сподобалася. А прибувши на Есперансу, Марсі виявила в моїй бібліотеці цілу колекцію сиквелів та приквелів до леґендарної епопеї. На мій подив, вони обрала не одне з кількох продовжень, а історію часів ранньої Арди — роман про Берена та Лютіен, який зараз захоплено читала.
Згодом Марсі перебралася з патіо до вітальні, а я, впоравшись на той час зі справами, приєднався до неї, ввімкнув тривізор і став дивитися підсумковий випуск новин з Есперо-Сіті, де вже настав вечір. Окрім місцевих подій, розповіли також про найважливіше з життя інших зоряних колоній та Сонячної системи. Центральним у цьому блоці був репортаж про причетність федерального міністра природних ресурсів до діяльності нелеґального гірничовидобувного картелю в Астероїдному поясі.
Коли новини скінчилися, Марсі розгублено позирнула на мене поверх книжки і сказала:
— Я вже помітила, що тут розповідають про Федерацію всілякі паскудства. Чому так?
Я похитав головою:
— Це не паскудства. На жаль, це правда… Гм. А втім, ти маєш рацію. Це таки паскудства — але вони кояться насправді.
Якби їй сказав про це хтось інший, Марсі напевно б обурилася. Проте за місяць служби на „Кардіфі” вона звикла довіряти моїм судженням, тому просто запитала:
— А чому на Землі та Марсі про це не розповідають?
— Бо не можна. Заборонено. Хоча Федерація вільніша за інші земні наддержави, але до повної свободи їй далеко. А наші зоряні колонії
— Ми?! — вражено перепитала Марсі. — Ви хочете сказати…
— Саме так, — підтвердив я. — Зокрема й наша команда. Здебільшого цим займаються Йосідо й Ґамбаріні. Коли ми виходимо на орбіту Землі або Марса, вони під’єднуються до планетарної мережі, зв’язуються зі службами новин і отримують звідти
— А це законно?
— Строго кажучи, ні. Такі дії суперечать вимогам „Закону про отримання і поширення інформації”. Однак урядовці заплющують на це очі. Років двісті тому ще намагалися протидіяти — журналістів штрафували, особливо непокірливих звільняли; астронавтів чіпати не наважувалися, зате всіляко перешкоджали їм. Та зрештою земна влада відступилася, оскільки колонії дедалі наполегливіше вимагали повної та об’єктивної інформації, а від урізаної просто відмовлялися. Власне, уряду від цього і не свербить, і не болить, адже всі нецензуровані матеріали оприлюднюються за багато світлових років від Землі, а громадяни Федерації так і залишаються непоінформованими про те, що, наприклад, один з міністрів покриває злочинців. Та й для журналістів така-сяка віддушина: не можуть сказати правду мільярдам, то скажуть бодай мільйонам.
Марсі відклала книжку і кілька хвилин мовчала, неуважно дивлячись на екран тривізора, де вже миготіли кадри погоні флаєрів з якогось бойовика. Я не заважав їй збиратися з думками, позаяк розумів, що коїться в неї на душі; тринадцять років тому я й сам через це пройшов. Звичайній земній дівчині її віку зараз було б набагато важче — бо, на щастя, в Зоряній Школі дітей не напихали пропагандою, з них виховували астронавтів, а не лояльних громадян Федерації. Крім того, їх привчали самостійно мислити, критично сприймати дійсність і водночас — вірити своєму начальству. А для Марсі начальством були не якісь там чиновники, не уряд у цілому і навіть не керівництво Зоряного Флоту. Найголовнішим її начальником був я — її командир…
— Але чому? — нарешті запитала вона. — Чому на Землі не кажуть правду?
— Бо правда — пожива для вільних людей. Проте на Землі таких мало — і не з чиєїсь злої волі, а з суто економічних причин. Навіть у відносно заможній Північній Федерації рівень життя дев’яноста відсотків населення критично низький. А бідні люди за визначення не можуть бути вільними. У них зовсім інші турботи, вони чхати хотіли на свободу, а якщо одержать її, то негайно проміняють на шматок хліба, на дах над головою, на більш-менш пристойну роботу. На Марсі ситуація трохи краща, але політично він повністю залежний від метрополії, яка нав’язує йому свої порядки. А про незалежність марсіани можуть лише мріяти — навіть якщо здобудуть її, то недовго залишатимуться незалежними, їх тут-таки захопить Азійський Союз. Власне, й на самій Землі є чимало членів Федерації, які впевнені, що окремо вони б жили краще — якби не загроза з боку азійців, африканців та джамахірійців. За великим рахунком, уся Північна Федерація тримається на страху. Це добровільно-вимушене об’єднання бідних країн для захисту від злиденних. — Я зрозумів, що на перший раз для Марсі досить, і підвівся. — Ну, гаразд, годі цих балачок. Може зіграємо в теніс?
— Охоче, — з явним полегшенням відповіла вона.
Ми взяли ракетки з м’ячами й пішли на корт. Як я вже відзначав, у школі Марсі була чемпіонкою з тенісу, але тамтешні корти мали штучне покриття, а в мене був трав’яний ґазон, для неї незвичний. Щоправда, вона вже мала можливість трохи пристосуватися до нього, граючи вранці з місцевими підлітками, проте я сумнівався, що цього було досить, тому вирішив грати з нею не на повну силу.
Втім, уже перші подачі показали, що я недооцінив Марсі. Або, що вірніше, переоцінив себе. Я любив
