тамтешня влада висувала наперед неприйнятні умови.
Як засвідчили ґенетичні дослідження, резистентність не була спадковою ознакою і не піддавалася штучному прищепленню. Механізм її виникнення й функціонування так і залишився нерозгаданою загадкою. Розподіл резистентних за різними расовими й етнічними ґрупами був приблизно однаковий, а відхилення від середнього в той чи інший бік не виходили за межі статистичної похибки.
Зате виявилася істотна кореляція між резистентністю та розумовими здібностями. Апріорі лоґічно було припустити, що оскільки всі тварини, включно з мавпами, абсолютно невразливі до гіпердрайву, то серед людей найстійкішими мали бути переважно індивіди з низьким рівнем інтелекту. Проте реальна картина виявилася прямо протилежною: у вісімдесяти відсотків резистентних коефіцієнт розумового розвитку перевищував сто двадцять одиниць, тоді як по всьому людству такий показник мав лише кожен шостий.
З відкриттям резистентності почалася третя космічна ера — зоряна ера. Проте для звичайних людей це нічого не міняло. Всі вони, за винятком жменьки обраних, і надалі були в’язнями Сонячної системи, а проблема перенаселення Землі залишалась такою ж актуальною. Людство загалом здобуло безсмертя — нехай і повільно, дуже повільно, воно таки почало підкорювати Галактику. Зате окремі індивіди, що складали це людство, були приречені померти там, де й народилися. Щоправда, кожен ще мав шанс здійснити міжзоряну подорож у кріоґенній камері — тепер було кому подбати про тих, хто вижив після розморожування. Але такий спосіб переселення на інші планети, з імовірністю чотири до одного потрапити на той світ, не набув широкої популярності. Хоча охочих ризикнути не бракувало — і саме вони (вірніше, двадцять відсотків уцілілих) ставали засновниками нових позаземних колоній.
Ну а ми, резистентні, стали знаряддям космічної експансії людства. Як і до всіх, хто виокремлювався серед решти людей, до нас ставилися двозначно. Нами захоплювалися і нас зневажали, нам заздрили і нас ненавиділи, ми були елітою й паріями. Ми були астронавтами — людьми, що літали до зірок…
Нарешті спливли неповні дев’ять хвилин стрибка, і корабель повернувся у простір. На оглядових екранах знову засяяли зорі. Ми перебували на відстані півпарсека від Землі. Сонячне світло долітало сюди за півтора роки.
Краснова звірилася з даними навіґаційного комп’ютера й повідомила:
— Вихід проведено в розрахунковій точці. Девіація — 0,36 астроодиниць.
Я подивився на Марсі, збираючись відіслати її з рубки. Але раптом передумав. Дівчина переступала з ноги на ногу, її очі гарячково виблискували. З усього було видно, що їй не терпиться сісти за пульт керування, тільки тоді вона відчує себе повноцінним членом команди.
— Хаґрівз, — промовив я.
— Так, капітане? — озвалася вона, миттю прибравши поважного вигляду. Це вперше я назвав її на прізвище, і вона відразу збагнула, що зараз я звертаюся до неї як командир до підлеглого при виконанні обов’язків.
— Займи місце пілота.
Тут Марсі цілковито перемінилася. Спокійно і впевнено, без тіні вдаваної бравади, вона влаштувалася в кріслі, яке звільнила для неї Краснова, відрегулювала його під себе й викликала на головний дисплей координати другої опорної точки.
— Розраховувати наступний стрибок, капітане?
— Дій, — кивнув я.
Впоралася Марсі непогано. Хоча й трохи поквапилася з вибором точки входу — комп’ютер ледве встиг розрахувати параметри гіпердрайву, і замість стандартного тридцятисекундного відліку був змушений запустити скорочений десятисекундний.
— Не біда, — сказав я, коли „Кардіф” ввійшов у стрибок. — Таке часом трапляється з усіма, не лише з новачками. Просто намагайся не поспішати. У нас, пілотів, є така приказка: „Хвилину заощадиш, годину втратиш”. Запам’ятай її.
— Я знаю, капітане, — відповіла присоромлена Марсі. — Її нам часто повторював адмірал Лопес. Але я забула… захопилася.
— Не біда, — повторив я і швидко перезирнувся з Красновою. Вона легенько всміхнулася, кивнула і вийшла з рубки.
Далі все йшло гладесенько-рівнесенько, і до чотирнадцятої тридцяти, коли закінчилася перша зміна, „Кардіф” пролетів трохи більше тринадцяти парсеків — половину добової норми для корабля, що йде „порожняком”, тобто без баржі. На суднах Зоряного Флоту літна вахта складалася з двох шестигодинних змін. Інші дванадцять годин, від пів на дев’яту вечора до пів на дев’яту ранку, корабель просто дрейфував у космосі. Це був оптимальний режим, що дозволяв нашій нервовій системі цілком відновитися після денної серії стрибків. Гіпердрайв, нехай і слабко, таки впливав на резистентних. І не лише в мить переходу, коли проявлявся „ефект дубодума”, а й протягом усього стрибка, хоча свідомо ми цього не відчували. А от уві сні, коли розум відкритий і беззахисний, гіпердрайв узагалі був безжальний. Одного разу, ще на „Амстердамі”, я брав участь у цілодобовому польоті — і тоді мені снилися розкішні кошмари.
О пів на третю Марсі передала вахту Красновій, вельми задоволена собою. Я також був задоволений нею — вона виявилася чудовим пілотом. Що тут казати, я мав серйозні претензії до Зоряної Школи, яка позбавляла учнів дитинства, давала їм украй однобічну освіту. Разом з тим я не міг заперечувати, що саме завдяки цьому її випускники вже в чотирнадцятирічному віці були справжніми фахівцями за своєю основною спеціальністю.
— Це було зовсім неважко, — похвалилася Марсі, коли ми вийшли з рубки й попрямували до їдальні, де нас чекав приготований Симоном обід (за твердженням Краснової, „повний відпад”). — Я нітрохи не втомилася.
— Важкі не самі стрибки, — зауважив я. — Важко день у день, цілісінькі тижні проводити в польоті.
— То це ж класно!
— Певна річ, класно. Але й важко — одне іншому не суперечить. Ти не квапся з висновками. От на зворотному шляху будемо тягти баржу — тоді подивимося, якої ти заспіваєш.
— Не заспіваю, — відповіла вона з усмішкою.
Я теж усміхнувся. Марсі, дарма що була дівчиною, дуже нагадувала мене самого в такому ж віці. Я ще не вирішив, гарно це чи погано.
*
З появою в команді „Кардіфа” третього пілота у мене істотно побільшало часу на виконання власне капітанських обов’язків, частину яких я раніше делеґував старшому помічникові Красновій та головному інженерові Штерну. Втім, це була звична практика в Зоряному Флоті, бо близько двох третин наших кораблів літали з недоукомплектованими екіпажами. Особливо гостро відчувалася нестача пілотів, тому багатьом капітанам, а не лише мені, доводилося, крім усього іншого, щодня нести літну вахту. Я понад рік бомбардував штаб заявками, поки, нарешті, до моїх вимог дослухалися.
Щоправда, у перші три дні рейсу я майже постійно перебував на містку, коли чергувала Марсі, і контролював її дії. Але поступово переконався, що вона успішно справляється як з самими стрибками, так і з тягарем відповідальності за керування кораблем. А відтоді, як Марсі стала називати мене „кеп” замість „капітан”, я остаточно впевнився в тому, що вона вже більш-менш освоїлася на кораблі, і почав дедалі частіше залишати її саму на вахті — вірніше, у парі з Хіроші Йосідо, котрий, як і багато інженерів, додатково вивчав астронавіґацію і в разі потреби міг прийти їй на допомогу. Проте, забігаючи наперед, відзначу, що такої потреби не виникало.
Сто дев’яносто шість парсеків, що розділяли Землю та Цефею, ми подолали за неповні вісім діб. Це була найстарша (хоч і не найближча) зоряна колонія Землі, її почали заселяти майже відразу після відкриття резистентності й утворення Зоряного Флоту. Цефея вже давно стала цілком самодостатньою колонією і більше не відчувала потреби в штучному прирості населення. А проте цефейці, прагнучи додатково урізноманітнити свій ґенофонд, час від часу замовляли з Землі дітей — певна річ, у вигляді ембріонів. Ну, а на Землі відбою не було від охочих продовжити свій рід на інших планетах, тож дітей вистачало як для тих колоній, що лише розвивалися, так і для вже сталих, на зразок тієї ж Цефеї, Таури, Саґітарії або Есперанси.
