Гармати, що їх голодні коні не мали сили тягнути далі, залишали по дорозі, знявши з них перед тим колеса і замки, а знявши, топили, якщо було де. Під час відпочинку 3-ої дивізії в Фельштині, рештки 4-го гарматного полку реорганізовано в батерію з 5-ох гармат. До батерії доходили 2 важкі скоростріли на тачанках, кухня, 15 возів для хворих козаків і 68 коней. К-ир батерії сот. В. Зарицький, молодших старшин — 7, підстаршин і гармашів — 75. Це було все, що залишилося від 4-го гарматного полку. З решти 3-ої гарматної бригади (без гармат) зформовано кінний відділ, на чолі з полк. Г. Чижевським. Хворих коней і різне військове майно, що його не було як везти далі, роздавали селянам за опіку над залишеними в їхніх хатах хорими, або нездібними, з огляду на виснаження, на дальшу мандрівку, козаками.
У Фельштині повернув до полку з Винницького шпиталю, з іще не зовсім вилікуваною раною, полк. Вишнівський і обняв команду над 7-им Синім полком. Армія безперестанно відходила, лише 'огризаючись', щоб, спинивши на короткий час ворога, дати можливість тиловим частинам і обозам спокійніше відходити. Після розпачливих спроб затримати ворога перед Проскуровом і Староконстянтиновом, армія залишила ці міста і спрямувала свій рух до району м. Любар. З Фельштина 3-тя дивізія рушила похідним порядком у тому ж напрямі, через Старокостянтинів — остропіль. Загальне становище армії виглядало трагічно-безнадійним. Почуття безнадійности тяжіло над вояками армії УНР, але не зламало їх ані духово, ані морально.
Під час відступу в Старокостянтинові відбулася військова нарада, з участюГоловного Отамана і Командувача армією, отамана В. Сальського. Під час наради виступив із промовою к-ир Гадамаків, відомий авантюрник 'батько-отаман' Омелько Волох, закликаючи до визнання радянської влади й союзу з большевицькою Москвою. Петлюра перевав промову. Серед командного складу вибухло голосне обурення. Полк. Дубовий, відкликавши декого з командирів полків, запропонував не випустити Волоха з наради живим. Полк. Жупінас погодився забити зрадливого авантюрника. З готовим до стрілу револьвером, він чекав на Волоха при виході з залі нарад … ЗЗнайшовся хтось, що шепнув про це Волохові. Той кинувся до Петлюри з благанням рятувати його життя… Старий сентимент Петлюри до Волоха, ще з того часу, коли Петлюра був командиром Слобідського Кошу, а Волох — командиром Гайдамаків у Коші, вдруге врятував зрадникові життя. Перший раз у березні 1919-ого рю, коли Волох перейшов був на радянську платформу, видав 'універсал' проти Директорії і хотів перетягнути на бік большевиків увесь Запорізький корпус. Рішучий спротив корпусу став цьому на перешкоді, але Волохові минуло це безкарно. Справу затушовано. Не було ані слідства, ані воєнного суду, хоч зрада каралася смертю…
Розділ ХLIII
Загальна ситуація. Трикутник смерти. Зрада Волоха. Реорганізація. Бути чи не бути? Новий Комдив 3-ої дивізії
У початках грудня 1919-ого року, протиукраїйські фронти були наступні: Добровольча армія Денікіна: лінія Козятин — Сгароконстянтинів; Червона армія: Бердичів — Чудвів — Новгород Волинський; Польська армія: Кам'янець Подільський — Дунаївці — Чорний Острів — Полонне і далі вздовж р. Случ, в напрямку на північ.
Армія УНР зосередилася в так зв. 'Трикутнику Смерти': Остропіль — Лубар — Миропіль. Така назва постала тому, що проти кожного боку трикутника, що в ньому силою обставин опинилася армія УНР, був ворог: польський фронт, денікінський фронт і большевнцький фронт.
2-ого грудня, зранку, до села недалеко від Любара, що в ньому часово зупинився 7-й Синій полк 3-ої Залізної дивізії, прибув хор. Дем'яненко й доручив командирові полку наказ Головного Отамана. Згідно з наказом, полк. Вишнівський мав негайно вирушити, на чолі колони, що складалася з його полку та інших відділів, якщо такі були в селі, а прибувши, негайно зголоситися до Головного Отамана. У селі на той час, крім Синіх була лише чота розвідчого відділу 3-ої дивізії, на чолі з полк. В. Яворським.
К-ир Синього полку знайшов Головного Отамана в невеликому будинку, на головній вулиці містечка. У малій кімнаті Симон Петлюра був не сам, разом із ним був його адьютант, сот. Крушинський. Головний Отаман ходив по малій кімнаті, заклавши обидві руки за спину й пожвавлено щось йому говорив. Після привітання розпочалася розмова. Вона була коротка. Ствердивши, що в Любарі крім Гайдамаків Волоха і ватаг Божка-Данченка інших військових частин ще нема, Петлюра згадав про 'вибрик', як він це окреслив, Волоха й додав, що Волох не виконав наказу бути разом із Запорізькою дивізією в районі Мирополя і самочинно прийшов до Любара. Можливо, казав Петлюра, що заноситься на якусь нову авантюру Волоха в Любарі. 'Я викликав Вас,' — продовжував вів, звертаючись до полковника Вишнівського, — 'в надії, що присутність у Любарі бодай невеликого відділу стримає Волоха від нерозважного кроку. '
Трикутник смерти
Відповідаючи, к-ир Синього полку висловив сумнів щодо стримання, бо сили тріюмвірату 'отаманчиків' (Волох — Божко — Данченко) перевищують ті, що він привів їх до Любара. На його думку, єдиною можливістю стримати Волоха ще перед тим, як до Любара прийде якась наша дивізія, є заскочення Волоха сьогодні вночі й обезброєння його Гайдамаків. Одначе, Головний Отаман на цн не погодився, мотивуючи свою відмову тим, що Волох не дасть себе легко обезброїти, а до кровопроливу допустити він не хоче. На тому розмова й скінчилася.
Вночі, з 2-го на 3-ого грудня, Волох, після попереднього доловлення з начальником Спільної Юнацької Школи, полк. Вержбицьким, загарбав державну скарбницю, що її охороняла Юнацька Школа, і разом із своїм Гайдамацьким відділам і більшою частиною Юнацької Шкоди, попростував до больтевиків. Зрада відомого авантюрника. Омедька Волоха, стала фактом докованим. Наколи б Головний Отаман погодився був на обезброєння зрадливого 'батька-отамана', то тієї ночі дійшло б було до зустрічного бою на вулицях Любара поміж Синіми і Гайдамаками. Полилася б кров, були б жертви, але державної скарбниці Волох таки не здобув би.
Силою обставин, гарматна бригада 3-ої дивізії опинитися в оточенні волохівськнх 'червоних Гайдамаків', під загрозою примусового переходу, разом із Волохом, до червової армії, але їй пощастило з того оточення вирватись. Передаю зміст (не дослівний) спогаду про це сотника тієї бригади, інж. Леоніда Ромакюка:
'Ми посувалися на північ. Десь між Чорвим Островом і Любаром, ми зустріли роз'їзд польських уланів. Ні вони вас, ні ми їх не чіпали — ми простували на північний схід, вони широким півколом повернулн на північний захід. Так, тут, у цьому кутку, були всі — і Українська Армія, чн те. що з неї залишилося, і поляки, і большевикп, десь далі на північ, і денікінці, десь на схід. Добивали Україну. А над усім, у сніговій імлі, маячив найстрашніший ворог — тиф…
Перед Любарем полк. Чижевський наказав мені їхати з чотирма розвідачами наперед квартир'єром. Він хотів, щоб бриґада була приміщена на передмісті Любара, де було б легше розташуватися й прогодувати коней. День був морозний, поля притрушені раннім сніжком. Шлях виразно чорнів перед нами. Десь біля самого Любара. ми побачили 4-ох вершників; годі було знати хто саме вони. Я залишив двох розвідачів, а з другими двома наблизився до вершників.
— Я отаман Данченко. Любар є тереиом моїх повстанців. Хто Ви? — Тон запиту цієї, порівнюючи ще молодої людини, був досить бундючний.
— Хорунжий Романюк, квартир'єр 3-ої Залізні гарматної бриґади Української Армії — відповів я коротко. — Бриґада й інші частини надходять за нами.
Я виразно бачив, що 'отаманові' це не подобалось. Мабуть, він хотів би задемонструвати нам, що він тут 'господар хати', але побачивши, що на обрію вже чорніла наша бриґадна валка, негайно повернувся й почвалав назад до Любара…
Любар виглядав не краще й не гірше, ніж пересічне містечко в цій частині України. Жидівські крамниці, тепер, очевидно, порожні, та кілька корчем і заїздів, причаїлися по обох боках торговиці. Ось споживча кооператива, здається, торгує. Далі височіли бані церкви і готична вежа костьолу. Людей на вулицях небагато, хіба біля кооператива, коло одної з корчем стояли хурманки й кілька осідланих коней. Мало балакучий міщанин, біля якого ми зупинилися, сказав нам, що по іншому боці р. Случ в Старому Любарі.
