час підкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, стали й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, між скель, понад річками й байраками, то закладаючи свої “коші”, або “січі”, на таких островах Дніпра, де б татарам їх було важко знайти та несподівано захопити.
Таким чином, уже в середині XVI століття українські козаки поділилися на дві частини: тільки покірливі та ті, що мали жінок і домівки, жили “на волості”, здебільшого в Черкасах і Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, які не мали дружин або не хотіли коритися владі на місцях, мешкали на Низу. Через те перших козаків називали городовими, а других - низовими.
Побачивши, що через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських старостів, вони стали ходити походами на низових козаків, вишукуючи коші й одбираючи їхні набутки. Тоді низовики, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собі отамана й, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.
Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливі пороги, де і в наші часи нерідко розбиваються човни на тріски, та козаки подолали той небезпечний шлях, і звідтоді Дніпрові пороги та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все тодішнє козацьке життя снувалося біля порогів.
За порогами, на одному з островів Великого Лугу, козаки поставили собі курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками й прозвали цей новий кіш “Січчю”. З того переходу низовиків за пороги вони й почали зватися “запорозькими козаками”, або “запорожцями”. Про них-то й підуть мої оповідання, хоча неможливо буде обминати життя й городовиків, бо й ті козаки щовесни приходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом і клали свої голови в боротьбі з бусурманами, бодай і зимували на Україні, а все-таки звалися козаками Війська Запорозького Низового.
Глава 3. Перші часи Війська Запорозького
Великий Луг був добрим місцем для розташування запорозьких козаків. Він являв собою величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами й порізаний Дніпровими протоками на безліч менших островів. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та біля трьох миль завширшки; його вкривав одвічний ліс та несходимі пущі очеретів, осоки та шелюгів. На тих островах була ціла мережа озер та боліт, які під час повені сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузі було неважко, бо всі його протоки, озера й лимани аж кишіли рибою, а в лісах водилася сила звірини й птиці. Бракувало козакам тільки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.
Упорядкувавши Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі й бойові чати в степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.
Татари мали чимало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий - трохи вище голови острова Хортиці, в урочищі Кічкас. Перше місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був стиснутий скелями і мав лише 80 сажнів завширшки.
Пристеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перебратися на інший берег, знищуючи всіх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповіщали Січ і Україну. Згодом на степових пагорбах були споруджені “бекети”, звідки подавали вісті про татар гаслом: на далекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з подальших місць, сприйнявши той знак, розводили й собі багаття, і так те гасло за одну ніч поширювалося по всіх степах і доходило до України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Дніпро, а вже скрізь знають, що вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожців у перші сто літ існування Запорозького Війська було невимовне тяжке. Татарські кочовища діставали в ті часи східним боком Дніпра річки Орелі, а правим - Тясмину й Висі, так що єдиним зв'язком Січі запорозької з Україною, і то не забезпеченим од татарських наскоків, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів, а з тим або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж, татарські добичники (“ушкалі”), приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власністю, стали помічати, що запорожці пильнують за ними й застерігають про їхні наскоки всю Україну; то ж і самі почали вистежувати козаків, щоб, знищивши їхню варту, віроломно налетіти на українські міста й села.
Щоденна небезпека навчила запорожців стерегтися від бусурманів. Очі їхні бачили в таку далечінь, куди нині сягають лише підзорні труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала німа тиша. Козаки вміли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.
Коли небезпека заставала запорожців поблизу Дніпрових порогів, вони ховалися серед скель і в печерах, що й досі існують по берегах Дніпра; якщо біля Великого Лугу та в низинах річок - тікали в плавні та очерети; згодом же, вистеживши зі своєї схованки ворогів, - кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували їх.
Найтяжче доводилося тим із запорожців, які чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, і здавалося, що козакам нема порятунку від татар, бо коні у степовиків були прудкі, як вітер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця, і вже він у безпеці: бо виріже собі очеретину, простромить у її колінці дірочку й, узявши в рот, занурюється у воду з головою. Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсім не помітний поміж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидіти в річці, доки татари підуть далі.
Але хоч які були сторожкі запорожці, а не одному з них випало загинути в нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:
