Коли гуси кричать, або лебеді ячать - то зжени, Коли ушкалі гудуть, то схорони. Коли ж козаки йдуть, то об'яви: Нехай вони човни до берега привертають, Мене, Хведора Безрідного, навіщають. II Ой, усі поля самарськії почорніли, Ясними пожарами погоріли; Тільки не згоріло край річки Самарки, Край криниці Салтанки Три терни дрібненьких, Три байраки зелененьких; Та тим вони не згоріли, Ще там три брати рідненьких, Як голубоньки, сивеньких, Постріляні та порубані спочивали; Та тим вони спочивали, Що на рани постріляні та порубані дуже знемогали. Озоветься старший брат до середульшого словами, Обіллється гіркими сльозами: “Прошу я тебе, братику мій рідненький, Як голубонько, сивенький! Добре ти учини: Хоч із річки Самарки Або з криниці Салтанки Холодної води знайди, Рани мої, постріляні та порубані, окропи, охолоди!” То середульший брат теє зачуває, До його словами промовляє: “Братику мій рідненький, Як голубонько, сивенький! Чи ти мені, брате, віри не доймеш, Чи ти мене на сміх підіймаєш! Чи не одна нас шабля порубала? Чи не одна нас куля постріляла? Що маю я на собі дев'ять ран - рубаних, широких, А чотири - стріляних, глибоких! Так ми добре, брате, учинімо, Свого найменшого брата попросімо: Нехай найменший брат добре дбає, Хоч навколюшки вставає, Військову суремку в головах доставає, У військову суремку добре грає-приграває; Нехай би нас стали странні козаки зачувати, До нас доходжати, Смерті нашої доглядати, Тіло наше козацьке, молодецьке в чистім полі поховати!” Глава 4. Неволя бусурманська
З татар, що наскакували на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши в містах і селах усе, що було коштовного, і повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники підпалювали оселі й зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Там вони вирізували старих і не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми тих дітей, які не мали ще сили втекти; інших же бранців: молодиць, дівчат, чоловіків і парубків, розлучаючи батька з дочкою і дружину з чоловіком, - розділяли між собою. Ось уривок із народної пісні про татарську руїну:
За річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Село наше запалили І багацтво заграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, А по ногах ланцюг б'ється… А я, бідний, з діточками, Піду лісом - стежечками. Після поділу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невільника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, припинав переднього до свого сідла і так тяг їх через степи до самісінького Криму. А коли бранці не встигали за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.
Не всі полонені мали силу витримати таку подорож. Роз'ятрені, скривавлені степовими будяками, ноги не хотіли слухатися, й нещасні бранці, а найбільше полонянки, жінки та дівчата, падали й волочилися за кіньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звірові й птиці.
Повели їх по жірниці, А жірниця ніжки коле, Чорну крівцю проливає… Чорний ворон залітає, Тую крівцю попиває…
