Та брати невольників, запорожці, завжди пильнували за татарами й, не зумівши зупинити їх тоді, як ті йшли на Україну, вони підстерігали, коли вже татари верталися назад, обтяжені ясиром, Чорним шляхом, на південь; і Запорозьке Військо несподівано вихором вилітало з якогось степового байраку й, порубавши ворогів поодинці, визволяло рідних в'язнів і вертало їх на Україну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо відбивати невольників. Дуже обмаль вони мали війська, й дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки вивозили татари українського люду до Криму в міста Козлов (нині - Євпаторія) та Кафу (тепер - Феодосія), що, починаючи ще з XV століття, стали всесвітніми невольницькими ринками.
З Криму бранців розвозили на спродаж у всі міста Чорного й Середземного морів. Молодиць і дівчат гарної вроди купували заможні бусурмани в свої гареми, всю решту - на будь-які роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й тримали в льохах і хлівах; найгірша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на свої військові галери. Там невольників прибивали залізом до гребок, і вони мали громадити веслами вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря в інше, аж доки, під час війни чи за хуртовини, загинуть, разом із галерою, в безодні моря.
Про тяжке бідування у турецькій неволі досі збереглося кілька народних дум; нехай же вони й повідають нашому читачеві про ту недолю українського народу.
I У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, Угору руки піднімали, кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали: “Подай нам, господи, з неба дрібен дощик, А знизу буйний вітер! Хоча й би чи не встала на Чорному морі бистра хвиля, Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги! Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла; Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмуляло!” Баша турецький, бусурманський, Недовірок християнський, По ринку він походжає, Він сам добре теє зачуває, На слуги свої, на турків-яничарів, зозла гукав: “Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте, Із ряду до ряду заходжайте, По три пучки тернини і червоної таволги набирайте, Бідного невольника потричі в однім місці затинайте!” То ті слуги, турки-яничари, добре дбали, Із ряду до ряду заходжали, По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали, Потричі в однім місці бідного невольника затинали; Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали, Кров християнську невинно проливали. Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати, Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати: “Ти, земле турецька, віро бусурманська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю, Або брата з сестрою, Або мужа з вірною жоною! Визволь, господи, всіх бідних невольників З тяжкої неволі турецької, З каторги бусурманської На тихі води, На ясні зорі, У край веселий, У мир хрещений, В городи християнські!” II Поклоняється бідний невольник Із землі турецької, із віри бусурманської У городи християнськії - до отця, до матусі, Що не може він їм поклонитися - Тільки поклоняється голубонькам сивеньким: “Ой ти, голубонько сивенький! Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш; Полети ти в городи християнськії, До отця мойого, до матусі. Сядь-пади На подвір'ї отцівськім, Жалібненько загуди, Об моєї пригоді козацької припом'яни: Нехай отець і матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки, маєтки збувають, Великі скарби збирають, - Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють! Бо як стане Чорне море вигравати, То не знатиме отець, либонь матір, У которої каторзі шукати: Чи у пристані Козловської, Чи у городі Царграді на базарі. Будуть ушкалі, турки-яничари набігати, За Чорнеє море у Арабську землю продавати, Будуть за них срібло-злото, не лічачи, Сукна дорогі поставами, не мірячи, За них брати. Тоді далася бідному невольнику Тяжкая неволя добре знати:
