Кайдани руки-ноги поз'їдали, Сирая сириця до жовтої кості Тіло козацькеє проїдала”. То бідні невольники на кров, на тіло поглядали, Об вірі християнській гадали, Землю турецьку, віру бусурманську проклинали: “Ти, земле турецькая, віро бусурманськая, Ти єси наповнена сріблом-злотом І дорогими напитками, Тільки ж бідному невольнику на світі невільно, Що бідний невольник у тебе пробував, Празника Рожества, будь лі Воскресения не знає, Всі у неволі проклятої, на каторзі турецької На Чорнім морі пробувають, Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають: “Ти, земле турецька, бусурманськая, Ти, розлуко християнська! Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною; Мужа з жоною, брата з сестрою, Діток маленьких з отцем і маткою. Визволь, боже, бідного невольника На Свято-руський берег, На край веселий, між народ хрещений!…” Не легша доля була й українського жіноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися від напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами й благанням сподівалися вмилосердити степових хижаків.
У долині огонь горить, Коло нього турок сидить, Турок сидить - коня держить, Коня держить за поводи, За поводи шовковії; Біля нього дівча сидить, Дівча сидить, слізно плаче, Слізно плаче, турка просить: - Пусти мене, турчиночку, Побачити родиночку, Ще й рідную Вкраїночку. Та даремні благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб із шляху пустити їх додому, не покористувавшись із них, як із дівчат і невольниць:
Сестра сестрі промовляє: Проси, сестро, турка-мужа, Нехай косу русу утне, Най до мамки її пошле, Най ся мамка не фрасує, Най нам віна не готує! Бо ми віно утратили Під явором зелененьким Із турчином молоденьким… У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. Їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але ті “лакомства нещасні”, як співає народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам і до самісінької домовини зберігали в своєму серці іскру любові до рідного краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, й оспівала народна дума.
Що на Чорному морі, на камені біленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Бідних невольників. Вони вже тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають. То до їх дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка приходжає, Словами промовляє: “Гей, козаки, ви, біднії невольники! Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?” Що тоді бідні невольники зачували, Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку, По річах пізнавали, Словами промовляли: “Гей, дівко-бранко, Марусю, Попівно Богуславко! Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного не видаєм. То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській за день тепера”. Тоді дівка-бранка Маруся, Попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: “Ой козаки, ви бідні невольники! Що сьогодні у нашій землі християнській Великодна субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень!”
