— А онде така сама, тільки довша.
Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним капюшоном. — І скільки? — гукнула мамка до Миколи. Микола придивився, рукою маше.
— А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.
— Скільки?! — мамка аж присіла. — Ти що, з глузду з'їхав?
— Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в люди поїдьте — з розбитим серцем повернетесь.
— Та де ж такі гроші взяти? — мамка на Катерину дивиться, а та стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.
— Добре, сто вісімдесят, — змилувався Микола.
— А якщо половину грошей зараз, а половину — через місяць?.. — мамка просить.
— От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз розридається.
Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий пакет склала.
— А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, — каже.
— Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне!
От ні в кого такого пальта не буде!
Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.
— А ще сюрприз маю…
— Який?
— От тобі цілісіньких п'ять гривень. Хоч — прокладок накупи, хоч — журнал чи цукерок.
— Я знаю! Знаю що… Я вже примітила! — Катерина оббігла розкладачки, зупинилася біля крайньої.
— Скільки заколка ота коштує? — тицьне пальчиком у велику штучну ромашку на Гумці.
— Та бери вже за три гривні, — відповідає Микола.
— А дасте на п'ятірку дві ромашки? — насмілилося дівча.
— От спекулянтка! — Микола вихопив п'ятірку й кинув Катерині заколки. — Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд заміж вискочила. — І вискочу! — ляпнула Катя і розсміялася. Мамка — очі на лоба. І Миколі: — І що ти, дурний, дитині кажеш?! А потім Катерині:
— А що, доню… Може, повернемо Миколі ті заколки?
— Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. І пальто в мене гарне, і заколки красиві… І ліфчик у мене є!
Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку було видно: татко здимів.
— Пропали буряки, — зітхнула мамка. — Ходімо додому. І знову вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки подивилася, що Катерині аж сльози в очі.
— Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п'ятірки трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна — у борг.
— Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.
— Таж скільки років тому подарував…
— Пусте, доню, — мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.
Догнала мамку, за руку обійняла.
— Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..
Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.
— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.
— Як це?
— А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним — як за стіною.
— А наш татко такий?
— Такий… Хіба сама не бачиш?
— А чого п'є?
— Роботи нема. Хіба сама не бачиш?
— А тітка Рая дядька Романа вб'є? — вихопилося. Мамка знову зупинилася.
— Що ти сказала?!
Катерина і собі стала. Серце калатає.
— Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього жити не зможу…
Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.
— Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки — самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?
— Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
— Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала — і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…
— Ульот! — визнала Людка. І свою коробку розкрила.
— Класні черевички, — Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі — і надивитися на могла.
— Кать, я чо' прийшла… — Людка озирнулася й зашепотіла. — Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.
— Та хай буде сьогодні, — Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. — Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…
Людка так і сіла.
— Оце вже — повний ульот! Оговталася — і далі веде:
— Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся — виходь. Підемо.
— Мені б тільки, щоб усе швидко, — Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.
— Людка… А де він буде, той сюрприз?
— Великий покинутий будинок за балкою знаєш?
— Без даху?
— Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.
— А біди не буде? — Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.
— От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту?
Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?
Катерина лоба наморщила.
— А я спиць в'язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.
Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.
— Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!
— От я тобі зараз покажу!
Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.
— Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.
У п'ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:
— Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в
