— Болить…
— То від голки. — Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув голку. — Бля, які ж у нас тепер пики великі! І довгі!
Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг — пекло пекуче.
— Що далі? — ледь вимовив.
— Дівок чекатимемо…
Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті. «Однаково б до копи не втекти», — подумала.
— Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, — гукнула в кухню.
Замість мамки татко гримнув:
— От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!
— Та буду… Вийшла.
— Гей, Катька! Ну що? Побігли? — шепоче Людка від хвіртки.
— Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.
— А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! — образилася Людка.
Катерина на неї глянула:
— Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.
— Зніму, не дурна, — сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.
Дряпалися між бур'янами з півгодини.
— Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, — бідкалася Людка. — І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!
— Та, мабуть, тоді вулиці ще були, — припустилася думки Катерина. — Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.
— Катька… Дивись! — Людка зупинилася. — У великому будинку щось світиться.
Катерині — дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього — мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.
— Люд… Може, не підемо?..
— Отакої! — Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. — Я всі ноги поколола, поки ми йшли.
— Та я так… І дівчата крадькома — до будинку. Стали під стіною.
— Що тепер? — Катерина до Людки.
Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:
— Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?
А сама до Катерини, пошепки:
— Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?
— Та я жартувала.
— А дарма… — і Людка знову голосно вигукнула: — Нема вас? То ми пішли собі…
— Тут ми. У хаті, — почулося у відповідь. — Заходьте… Ми чекаємо.
Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.
— От набудували… Кінця й краю нема, — бурчала Людка для підтримки духу. — Стій, Катька! Взуюся.
Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. — І де той сюрприз…
Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.
Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.
— Що з вами? Захворіли?
Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і — ні пари з уст.
— Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?
Сергій ворухнувся.
— Стійте…
Катерина завмерла зі страху, а Людка:
— Ну! Стоїмо! Що далі?!
Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:
— Готовий?
— Готовий, — прохрипів Сашко.
— Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.
Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко — теж.
— Раз… — Сергій дивився на Людку. — Два… Три! — вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.
— Та вони голі! — заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.
Катерина глянула — і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на Сергія — той ухопив у руку таку саму «кров'янку». Кричав:
— А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! І тут жаху додалося. Сергієва «кров'янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п'ять градусів.
От ніби простісінько в Людку цілилася.
— Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! — кричав Сергій.
Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.
Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу «кров'янку», простягнув до неї руку…
Катерину ніби хто по щоці — лясь!
— Мамо рідна! — як закричить. — Людка! Людка, тікаймо! І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту — і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі. Зупинилися, як упали.
— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. — Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб'є… Кать! Та не реви ти!
— А сама… — захлиналася Катерина.
— Мені тухоль шкода…
— А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…
Людка завмерла.
— Ану, цить! — прислухалася. — Та ні… Нема ніко'…
За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.
— От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! — розмірковувала Людка. — Що то було? Може, така в них любов?
— Ні, любов не така, — ляпнула Катерина.
— А ти звідки…
— Та нізвідки. Мені так здається, — насупилася.
— Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…
— Давай.
— Підемо?
— Давай…
