— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.
— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.
— Романе, — чує. — Я тут подумав…
Підняв голову — Залусківський стоїть.
— Вип'ємо? — Роман питає.
— Давай.
Роман приніс пляшку, дві стопки.
— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.
— Спасибі тобі… — Роман каже.
— Та ти що!
— Льонька казав, ти дощок дав.
— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…
— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.
Дихати не можу…
— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.
— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…
— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?
— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.
— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.
— Не тре' мені того поля.
— То продай.
— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.
— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.
— Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, — розсудила Людка.
А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.
— По тебе, — видихнула Людка.
— А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася.
Мамка Катерину помітила.
— Доню, а ходи до мене. Гості в нас.
Катерина до Людки обернулася.
— Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…
Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.
Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне провалля…
Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», — здогадався.
Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного.
Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.
— Що ти робиш?
— Синочку понесу завтра…
— Не тре' йому вже цього.
— Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче.
— Лягай поспи… Звалишся, що буде?
— Однаково, — каже.
— А де корова наша? — Роман питає.
— У Ничипорихи.
— Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову додому прижени.
— Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…
Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.
— Чи їсти хочеш?
— Сашкові зберу.
— Ну, збирай, — сів біля столу.
Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей.
— Піду я…
— Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив.
— Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.
Він міцніше вхопив.
— Не пущу!
Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж.
— Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!
Пусти… — захлинається.
— Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.
А вона своєї:
— Пусти мене до дитини…
До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї — мертва… Геть мертва!
— Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся.
Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.
Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.
До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.
У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.
— Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… — шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.
— Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, — прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.
Були б люди поряд — задивилися б.
Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною «городських» слухали.
— Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина.
