— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.
— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.
— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.
Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.
— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо звихнуся.
Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.
— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.
Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на таран… Ближче, ближче…
— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.
Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:
— Привіт, Ромка.
— Привіт, — голови не підіймає.
— А ти чого тут? — татко йому.
— На копу йду, — сказав і пішов.
А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…
Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.
— Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. І вченим:
— Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.
Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:
— Перепочиньте, а ми глянемо. — І що вони там дивляться? — казав татко.
— Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.
— Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса.
— Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Ігор йому.
А Катерина все оберталася.
— Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що?
Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:
Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.
— Можна я пісень послухаю?!
Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне відшукати.
Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся. «Скоріше б ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду, доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!»
А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.
Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку прикінчили та ще краще заспівали.
Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка:
— Куди це ти?
— Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи.
— Ну, йди, доню, — мамка з тривогою.
Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:
— Гой! Чия то корова реве?
— Твоя і реве, — сказав татко.
— От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану, гайда, гайда… Не останній день живемо. Ще поспіваємо.
Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.
Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому.
Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. І — до кургану.
Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.
— От я дурна!
Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило.
— Нічо', нічо'… — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.
Не бігла вже.
Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко.
Набрала повітря у груди, видихнула тихо:
— Дядьку Романе…
Від копи — шурхіт.
