— А як вони робляться?
— Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.
— Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.
— Не зрозумів? Що значить — ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…
— Можу віддати половину.
— Не треба, — Ігор насупився.
— А ти мені — половину того, що ми викопали…
— Денисе… — Ігоре… Це було б чесно.
— Ні, нечесно…
— Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.
— То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.
— Добре, потім поговоримо, — наздогнав його Денис, закрокував поряд.
— Ми ні про що не будемо говорити, — відрубав Ігор.
— Та добре, добре, — погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.
— Це буде справедливо, — сказав. — Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:
— Ну, дивись…
Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.
— Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.
— А скільки… — для годиться спитав Ігор.
— Та ніскільки. У роботі краще… — відповів Роман і взявся за лопату.
Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг — очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. — Із вишеньками… І з вишеньками, — бурмотить під ніс.
Тамарка кашлянула.
— Рая…
Та обернулася.
— Чого тобі? Бач, зайнята я.
— Куди це ти стільки? — Тамарка питає.
— Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.
Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.
— Тобі чого?
Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.
— А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.
— Газ у балоні скінчився. — Раїса до Тамарки ближче ступила. — Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?
— Від Сергія оце приїхала. З лікарні… — Тамарка зітхнула. — Усе чисто мені розказав.
Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.
— Кажи…
— А не зомлієш?
— Не зомлію…
Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:
— Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася.
— Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені.
— Катька? Льоньчина? — Раїса здивувалася. — Таж вона мала…
— Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва!
— Яку інструкцію?
— Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.
От вони вдвох і зробили ту біду…
— Господи…
— Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: «Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені». І здиміла.
— Господи… — Раїса затряслася.
— Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.
У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву!
— Я її зничтожу, — прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.
— Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.
Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі — як механізм поламаний. — Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся.
— Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…
Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного — вовком.
— Чи, може, вже пісень набралися? — Ничипориха метикує.
— Ні, ні! Просимо, — Денис підхопився. — Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.
«А потім іще й у тазу бовкатися», — додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, — психує. — Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…»
Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі — Раїса. Усі й замовкли.
Мамка підхопилася.
— Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася — мороз по шкірі. Каже:
— Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.
Шанівці брови попіднімали — оце так!
А Денис не помічає нічого, пожвавішав:
— Це добре. Ми вас уважно слухаємо.
Раїса оком по хаті:
— А де твоя донечка, Льоня?
— Он сидить. Де їй бути? — татко каже.
— А ходи сюди, доню. Сідай поряд, — Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.
Мамка Катерину підштовхує.
