Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле…
Перелякалася — та ще тихіше:
— Дядьку Романе…
— А-а-а, це ти, — почула.
Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила. «Уже не Русалонька я». І всі чисто слова забула, що сказати хотіла.
Роман підійшов ближче.
— Чого прийшла? — мов ляснув.
— Піду…
Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.
— Та ні вже, стій!
— Піду я…
— Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько! І з такою ненавистю сказав він те «Русалонько», що Катерині сльози в очі:
— Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився, Катерину за руку — сідай! Сіла, тремтить.
— Чого вам?
Роман пальці зчепив. Мовчить. І вона — ні слова.
Аж він:
— Ти… була там?
— Де? — цокотить зубами зі страху.
— Там, де Сашка знайшли…
— Була колись раніше…
— Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі.
— Ні…
— Брешеш… — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє…
Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:
— Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не женіть, бо… який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй: «Мамцю, я дядька Романа люблю. І він мене любить». Чи вже не любите? Роман закрив лице руками, заскреготів зубами.
— Що ж це воно! Що ж це…
Катерина голову до його колін притисла.
— Усі ці дні… Усі дні… Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч поплакали…
Роман наче схаменувся. Катерину підняв:
— Розказуй…
— Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите…
— Та кажи ж!
— Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю вночі до великого будинку прийшли… Ми зайшли, а вони сидять, простинями понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там… Вони голі були. Ми перелякалися і втекли. — І все? — Роман запитав — і раптом страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.
— Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в Людки спитайте чи в Сергія… Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе розказала. Не вірите?
— Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і шепотіла:
— А у вас дрижаки… Змерзли.
— Зовсім не змерз… Зовсім…
— Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?
— Можна, можна… — І голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула йому в очі.
— Поцілуєте мене?
— Поцілую…
Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина пригортається:
— А можна я сама?
— Можна, Русалонько…
Вона щоки неголені цілує та примовляє:
— Оце мені таке щастя… таке щастя…
Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.
— Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?
Роман личко поцілував і прошепотів:
— Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.
— Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці.
— Біжи, Русалонько.
— Я скоро повернуся. День тепер короткий. — І побігла.
До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім придумала. До сараю підійшла.
— Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?
Мамка одразу прокинулася.
— Доню, ти вже встала?
— Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.
— А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.
Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Ігор каже:
— Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт, що вчора з кургану відкинули.
— Плакали наші грошики, — зітхнув татко. Ігор усміхнувся, наче вибачився:
— Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще. Татко в долоні — лясь!
— Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами займемося. Добре?
— Добре, — вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.
— От і біжи до своєї школи, поки час є, — татко Катерині каже.
Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.
Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.
Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: — І навіщо ти селян відмовив? Самому копати хочеться? Ігор теж зупинився, глянув на друга:
— Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? — Ігоре, невже ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них… Примітивні… Примітивні, як таз із водою…
— Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми все зробимо самі, без свідків, — Ігор йому.
— Чому? Скучив за радістю фізичної праці?
— Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей, техніки… Нормальні умови… Я не можу жити так, як ці аборигени.
— Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.
— Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.
Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба повернутися й ретельніше підготуватися, а то… підхопилися, коньяк у джип закинули і вперед. Так справи не робляться.
