Село не люди

— Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.

— Не піду, — Катерина шепоче їй, а йде.

Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.

— Ну, слухайте… — і рукою — за Катрину руку.

Стиснула.

Чом дуб не зелений? Бо 'го туча збила,
Чом хлопець зажурений? Кинула дівчина.
А хто хоче знати, хай мене спитає,
Що дівчина любить, як сім років має.
Як сім років має, то до школи ходить,
А вже за собою троє хлопців водить.
А як десять має, то вже милується,
Вийде на вулицю, до хлопців сміється.
Як тринадцять має, то вже віддається,
А подругам каже: «То вам лиш здається».

Раїса замовкла.

Денис почервонів, плечима знизав:

— Це просто якесь дитяче порно! — каже. — Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?

Раїса Катерининої руки не випускає:

— Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.

Мамка з тривогою на неї:

— Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…

— Та ні, я тільки співати настроїлася, — Раїса їй. І як затягне:

Оженився у петрівку
Та взяв дівку-семилітку.
Узяв дівку-семилітку,
Не вимете хати влітку.

Треба няньку, треба мамку,
Ще й до печі куховарку.
Поки діжку замісила,
Свиня двері розносила.

Свиня двері розносила,
Дівку в діжі утопила.
Прийшлось волів нанімати,
Дівку з діжі рятувати.

Зупинилася, Катерині у вічі:

— Ну що, доню? Гарно я співаю?

Катерина — німа од страху.

Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси:

— Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?

Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі — геть скажені.

— Будеш мені парою… — мамці, і як зарегоче!

Татко Раїсу за руку — та до дверей: — Іди собі… Не буде вже сьогодні пісень. Наспівалися… Раїса вирвалася — ніхто й чхнути не встиг. Плигонула, за Катеринину шию вчепилася:

— Курво малолітнє… Я тебе розіпну… — ридає.

Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: — Ідіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на всіх.

— Та не на всіх, — каже Ничипориха. — Тільки на твою Катрусю. — І до Катерини: — Може, ти щось знаєш, Катя?

Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!

— Ні… — Катя прохрипіла.

Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.

— Та йдіть уже! — татко гримнув.

— Таж теє… — Ничипориха вставилася. — Щось воно не те… Мамка зметнулася:

— Та ви себе, Ничипорихо, згадайте… Усім селом вас від доньчиної труни відтягували… Ідіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли — на вчених глянула. Сидять, як дві миші.

Тільки очима лупають.

— Дивовижно, — Денис каже, а мамка йому:

— Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?

— Та ні.

Ледь повкладалися.

Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.

— Посиджу з тобою, доню… Катерина плаче, шию руками тре:

— Болить…

— Лежи, лежи тихенько, — мамка їй. — Завтра зранку до баби Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.

— Добре…

Трохи заспокоїлися, мамка й питає:

— Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може, знаєш щось про Сашкову загибель…

— Нічого не знаю, мамо, — прошепотіла, очі заплющила.

Хай краще мамка думає, що спить донька.

Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі — дядько Роман. Посивіле волосся куйовдить, озирається… «Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?» А вона йому ніби відповідає: «Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я малолєтка дурна! Так воно вийшло… Та й мамка не спить».

Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. — Їжте, гості дорогі, — всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.

— А як Катеринка? — спитав Денис.

— Та лежить… — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз запарю. Перелякалася дитина. І гостей з хати випроваджує. — Ідіть на курган, поки погода є… А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди… Ігор із