Гості переглянулися.
— Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Ігор.
А татко — тямущий, його не проведеш.
— А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже.
— А чого питаєте? — Ігор йому.
— Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.
Учені пожвавішали.
— Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки.
— А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів заплатите?
— По двадцять! — Денис каже.
Татко руки потер:
— Хоч зараз піду копати! — каже. — І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?
Мамка з кухні виглянула.
— От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по господарству встигли зробити.
— Ми не проти, — Ігор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на природі.
По руках ударили. Мамка сяє.
— До столу, до столу… На поминках — яка радість? Щось перехопили — і з двору. А ми вас зараз почастуємо.
— А… — Ігор розгублено.
— Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.
— А де ж тут…
— Зараз, зараз! — мамка йому.
Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз.
— Прошу…
— А туалет? — подав голос Денис.
— За хатою, — татко каже. — Гайда покажу… Учені похнюпилися, але за татком рушили.
Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості вмиються.
На кухні Ігор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою.
— Я думав, у них є ванна, — прошепотів Денис.
— А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, — відшепотів Ігор.
— Здається, щедро тут наливають тільки горілку, — спробував пошуткувати Денис.
— Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, — сказав Ігор.
— Помитися? — хмикнув Денис. — Ще скажи — душ прийняти! Ігор озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці.
— Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, — заходився.
А у вітальні татко дратувався.
— Що вони так довго роблять?
— Та не кипи, Льончик, — мамка йому. — Бач, гості вигідні… Заробимо трохи.
— Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, — татко бурчить.
— Підігрію, Льончику, — мамка сміється. — Тобі б оце тільки їсти. Ігор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях мокрими долонями поляпали. Готово! — І добре! — мамка їм. Таз ухопила, надвір вискочила.
Денис руками розвів.
— Не встигаю я за вашою Дариною, Льоня! Хотів допомогти, а вона вже… — каже.
— Не чоловіча то справа — тази носити, — татко йому. — Сідайте до столу, повечеряємо. І ставить на стіл пляшку.
Мамка в хату вскочила, на пляшку зиркнула. Промовчала. І вчені пручаються:
— Не треба пити…
Денис навіть таємницю відкрив:
— Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне лишили, — бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. — Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках…
— Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, — татко їм. — Де ви таке в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви Україну досліджуєте — то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей пляшки ховають?
Учені плечима знизали.
— Хіба по одній? — кажуть.
— По одній, по одній, дві за раз не наллю, — татко каже і вже наливає.
Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка пом'янули, потім за українську науку випили, третю — гості наполягли — за жінок. Потім — за хазяїв, потім…
— Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, — підхопився Денис.
— Зара… — татко каже і нову пляшку дістає.
Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів вимовити:
— А… де… — …спати будете? — здогадалася мамка. — Уже постелила. У вітальні на ліжку.
Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. І Катерина за ними.
— От ці городські, зовсім пити не вміють, — сказав татко і задимів цигаркою.
— Слабі, — погодилася мамка. — А як нам, Льончику, краще завтрашній день розпланувати?
— Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок організує. А потім лопати в руки — та на курган, — татко командує.
— Мо' я до школи? — Катерина питає.
— Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик.
— Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає.
— Ти мені, жінко, дурного не мели! — татко їй. — Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!
— Таж мала ще… — мамка.
— Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати — мала? — татко злиться.
— Та годі вже, — мамка й собі пихкає. — Ходімте краще спати!
— А де ви ляжете? — Катерина очима кліпає. — На вашому ж ліжку гості хропака задають.
— Підемо на солому в сарай, — мамка каже. — А ти тихесенько до своєї кімнатки йди.
— Мамо… Холодно вже. Та й сором, — Катерина їй. — Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі?
— А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, — мамка сміється.
— На якій іще дачі? — Катерина й собі сміється. — Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто.
— А їм звідки знати? — мамка роз'яснює. — Вони ж городські…
Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. — І коли вони працюють? — не розуміла.
Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася.
Біля криниці й зустрілися.
