— От ти скажеш, Льончику! — відмахується мамка.
— Ні, я серйозно, — наполягає Ігор. — Погоджуйтеся. Ми зайдемо до районного відділу міліції, розкажемо, що дівчині погрожують фізичною розправою… Що вона з хати не може вийти.
Мамка не встигла відповісти. Катерина ложку кинула, очі сяють.
— Не треба міліції. Усе добре…
Денис вухам не повірив.
— Катя, у тебе все добре?!
— Добре, — каже і сміється. — Я щаслива…
Татко насупився. — Із чого ти щаслива, мала дурепо? З того, що по селі про тебе дурне плетуть?!
— А хай плетуть! До мене не прилипає, — Катерина йому.
Учені розгубилися, татко плюнув, а мамка гіркоту в очах ховає.
— Досить уже про це, — каже. — Розберемося…
Після сніданку — перецілувалися і в путь. Татко зголосився донести валізи вчених до Килимівки, мамка до вулиці проводжала, а Катерина далі порогу не ступила. Ігор обернувся, зітхнув.
— Я зараз, — і до Катерини.
Візитку простягнув.
— Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:
— Ну, тоді прощавайте навіки.
— Чому?
— Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.
— Твої б слова та до Бога, — відповів Ігор Крупка і пішов із двору.
Того дня шанівці хату не блокували. Тільки Ничипориха підійшла ближче, криконула:
— Катерино, курво паскудна! Радієш, що хлопця згубила? Ото й сиди у чотирьох стінах довіку! А вийдеш — пошкодуєш.
До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший — Тарасик-першокласник. Заверещав голосно:
— Катька — бля! Катька — бля!
Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: — Іди геть, стара відьмо! Своєї дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок здала! А в мене дочка не така! Злого не робила… А ти, Ничипорихо, курва і є! Бо віриш побрехенькам!
— Це я курва? — Ничипориха — руки у боки і по вулиці. — Ей! Ви чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить — той курвище! А хто хлопців губить — той ляля та янгол.
Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла.
Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї:
— Матусю, рідненька моя… Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш… Мамка сльози втерла, Катерину — за руку:
— Ану, сядь…
Донька вмостилася, мамку обійняла.
— Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю… Мамка помовчала та й каже:
— А я вчора вночі із сараю вийшла…
Катерина так і заклякла. Мамка їй:
— Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю…
Катерина обличчя долонями закрила:
— Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу…
— То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається — кістки переламає.
— Кому? — Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. — І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику.
Катерина — мамці в ноги:
— Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш.
Мамка Катерину з підлоги підняла:
— Кажи вже всю правду, бо помру від горя! — прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася.
— Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все.
— Як це?! — мамка питає. — Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду — занапастив тебе? Де це сталося?
— Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися…
— Боже милостивий! — мамка розридалася. — Що ти кажеш, доню?!
— Святу правду, мамо! — І коли ж устигла його полюбити?! — мамка все не могла до тями дійти. — І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий.
А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!
Це він усе до мене чіплявся. Казав: «От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму». А я від нього… Їй-богу, мамцю!
— Утекти, чула, хочеш? Мене покинути…
— Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу!
Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину — лясь!
— А ти, я бачу, вже все й придумала…
— Мамусю, ти ж мене ніколи не била, — і ридма ридає. Мамка її обхопила — і собі плакати:
— Доню, що ти накоїла?
— Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала — дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.
— Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.
— Як не знаю? Знаю, знаю…
— Дитино…
— Би бігти до нього! І все.
— Боже…
Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:
— Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?
Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:
— Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?
Мамка сльози втерла.
— Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…
— Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?
— Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?
— Добре. — І… з Романом поговорю.
— Навіщо?
— А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.
— Таткові не кажи поки.
— Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.
— Добре. — І Романові скажи — хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.
— Добре.
Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — І як би ви оце жили?!
Катерина зачіпки не розчула:
— У щасті, матусю!
Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.
