— А що? — глянув на Дениса Ігор.
— Початок географії без історії… Початок дикого поля. А вони… Як останні з могікан. Помруть — і ніхто вже не прийде на їхнє місце…
— Тоді й листю гаплик, — сказав Ігор.
— Гаплик, — погодився Денис. — Не буде дерева. Згадав щось — та Ігорові.
— То як бути з коров'ячим лайном? Краще хай на асфальт ляпає чи у багнюці тоне?
— Тепер і не знаю…
— А я знаю, — вихопилося в Дениса.
Відкриття зробив!
— Я довго народні пісні збираю, — сказав. — І дійшов висновку… Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба — це козацтво. От і пісні народні — через одну про козаків.
— Думаєш, асфальт, комп'ютери, лікарні, школи й перукарні для доярок традицій не зіпсують? — спитав Ігор.
— Переконаний, — відповів Денис.
— От і домовилися, — Ігор устав, узяв валізу. — І що нам із цими висновками робити?
— Як кажуть в американських бойовиках — запхнути собі у жопу.
— А ти песиміст, друже!
— Я реаліст, — відповів Денис. — Прозріння двох для цілої держави — ніщо.
Засміявся.
— А мені подобається ця аналогія з деревом! — Ігорові каже. — Ми… Два дурні листочки… Нявкнемо — а на нас гора листя! Засипле! До землі притисне. І будемо гнити, братику… Будемо гнити…
— Мо', коріння пустимо. Проростемо, — зітхнув Ігор.
— Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі… Загниємо.
Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати можна.
«Мамка відпустить! — думала. — Скажу, що хочу дядька Романа попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене — золота».
Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі.
— Ох і сволота ж ти, Льончику! — прошепотіла мамка. — Як же нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?!
А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула: Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає.
— Сашку пом'янемо, — каже, — і розірвемо курву на шматки.
Катерині — все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася:
— Мамо, мені страшно… Із двору — гуде. А мамка — й не мамка зовсім. Жанна д'Арк. Ув очах — метал.
— Знаєш що, доню… — каже, а сама від вікна очей не відводить, — а йди звідси…
— Куди?
— Сховайся… Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами повертайся. Щоб не побачив ніхто.
Катерина мамку обхопила:
— Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди!
А мамка ж — і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж зойкнула від болю. — Іди… — прошепотіла затято. — Щоб до ранку не верталася.
Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й побігла. Прямісінько до кургану побігла.
Під копу.
Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного чоловіка.
— Ех, Льончику! Ікону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. І вийшла з хати.
— Добрий вечір добрим людям! — вигукнула грізно. Тамарка навіть наливати кинула.
Юрба наїжачилася, замовкла.
— Чого це ти з іконою, Дарко? — вигукнув Залусківський. Мамка бровою повела.
— Овва! Оце так! І Залусківський тут! І пішла просто до шанівців.
— Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся… — кричить. — Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту! Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть, кляті, бо ж бачу — руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами гріха! Ні за дитиною! Ні за мною… Ні за чоловіком моїм…
— А Льонька де? — крикнув Федір.
— Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете — і його приволочу! Беріть нас, бо ми за нашу дитину — або помремо, або горлянки вам усім поперегризаємо. І ви — такі самі… Такі самі!
Мамка зупинилася. Як загорланить:
— Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу? Сховалася б? Чого мовчиш?
Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у відповідь, як скажена.
— Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона… Вона, клята, Сашку згубила…
— Брехня! — мамка аж хрипить. — Брехня, на іконі святій присягаюся!
— То хай вийде, — Раїса до мамки йде. — Хай мені у вічі подивиться… І мамка — до Раїси:
— Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш — убий мене!
— Сергій признався… — Раїса кричить і далі до мамки. — Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія…
— Сашка?! Сергія підговорив?! — мамка засміялася не грудьми, не повітрям — нервами. — Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають — дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали — одна перед одною. А шанівці — в стороні.
Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.
— Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А твоя… твоя…
Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:
— Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:
— Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.
— Синочок мій… Синочок…
Мамка на шанівців зиркнула.
— Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього правду випитаємо.
Шанівці загомоніли.
— Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька — добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою — до Тамарки:
— Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… — І Тамарка оце наливає всім без міри! — Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!
— Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.
— От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо погане сім'я плодити?!
Тамарка на юрбу плюнула — і геть.
— Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. — Щоб вам усім руки й ноги повіднімало!
