— Сіна шкода… — сказав Федір.
— А Романа — не шкода? — звилася Ничипориха. — Син помер, за копу Залусківському платити доведеться…
— А що Роман… — відказав Федько. — Сіна шкода… Як без сіна?..
Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:
— А може, він у Килини?
Його — на сміх!
— Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?
— Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?
— Залусківський сказав.
— Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… — нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини.
Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж — ні. Нікого на вулиці.
Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася — та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.
Назад не йшла — летіла. І про нирку забула.
— Роман у Килини! — до Раїси.
— Що з ним? — Раїса, бідна, вже сил не мала.
— Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? — а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.
— Як же це… — Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи — і з хати.
Тамарка за нею:
— Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх!
За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.
— Чого тобі?
— Я до Каті.
— Спить вона. Зле їй, — мамка прохід заступила. — Іди, Люда. Не зараз…
А Людка своє:
— Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.
— Мені розкажи, а я їй перекажу, — мамка каже.
— От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж — жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман…
— Знаємо, йди вже, — мамка сердиться. — Нащо мені Катю тривожити?
— Та чого ви боїтеся? — Людка плечима знизала. — Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть.
— А ми ще почекаємо трохи! — мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом.
Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає — і знай молиться.
Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка — не могла.
Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав — спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.
— Де я? — прошепотів.
Раїса над ним схилилася.
— У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.
Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:
— Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.
Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:
— Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!
Дайте мені померти.
— Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається.
Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.
— Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. — А чого це ти розлежуєшся?
— Нічо'… — Катерина їй.
— Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй.
— Як це «привезуть»? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так розказати хочеться.
— Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка!
— Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. — Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!
— Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама побачиш.
Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.
Людка за плече Катерину сіпнула.
— Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує.
— Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей.
А тут мамка з городу.
— Тітка Дарина! Там Катя… щось… — Людка очі витріщила.
— Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:
— Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього?
Катерина й собі мамку обіймає:
— Мамо… Він помре?
Мамка духу набралася:
— Помре, доню. Така йому доля.
— Я піду… — з ліжка лізе.
Мамка вхопила її.
— Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?
— Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.
— Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже.
— Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…
— Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.
— Добре, мамо, — Катерина їй.
Людка Катерину побачила — насупилася:
— Через твої вередульки я все чисто проґавила! — заявила. Придивилася.
— Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?
