Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо — як у біду. Не моргне.
Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах — своєю тремтячою рукою:
— Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся…
Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла у Шанівку.
Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не тримали, складалися у колінках. А мамці — голова обертом і такий жаль до себе… Хоч плач!
Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами похитали.
— Піду я, Дарка, — прошепотіла Раїса. — Де б не була — всюди мені погано. І не злікуюся. — І-ди, голубонько, — ледь вимовила мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було.
— Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? — сама до себе.
Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. І сниться їй, ніби в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні. Кожне йде і до мамки вітається: «Доброго дня, Дарина!» А мамка їм: «А що у нас за свято таке чудесне?» А шанівці сміються: «Так весілля у нас!» — «А хто кого взяв?» — мамка цікавиться.
«Таж Катерина твоя — наречена. А плаття ж у неї… Аж горить!» — «Та де ж вона? Подивитися хочу, що за плаття таке», — мамка їм та крізь шанівців пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує… Плаче хтось. Та так гірко… «Доню?» — Мамка шанівців розштовхує, аж бачить — на постаменті Катерина стоїть. І — така страшна! Замість плаття — геть уся сіном обвішана. Як опудало. А навколо постаменту Залусківський кружляє. «Та це і є опудало! — кричить. — Поставлю його біля контори. Хай круків відганяє!» Мамка — до доньки, а шанівці не пускають. За руки чіпляються. «Та ж гарне плаття! Аж горить!» Мамка дивиться — а на Катерині сіно зайнялося. «Доню!» — як крикнула… І прокинулася.
Очі витріщила.
— Божечку…
А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася:
— Ні, ні…
— Ходімо, — мовила баба Килина. — Жива вона. А забрати її скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш…
Небо посіріло. Ще трохи — і ранок.
Як доньку рятувати, так мамці у ногах — вічні двигуни. Біжить попереду Килини і просить:
— Ходіть швидше!
Баба зупинилася:
— Сама біжи, а я потроху… Та й не до вас мені.
— А що?
— Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла. Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти… Не тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А він, бідолашний, уже не заперечить… Біжи, Дарина. Тягни доньку додому.
Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини — по голові:
— Божечку, божечку… — затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали.
— Донечко, — мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та захлинається.
— Матусю… — дівча шепоче.
— Доню, доню… — і сказати нічого не може.
— Він живий, мамо? — Катерина їй.
— Живий, живий, — мамці слова у горлянці стали. — А нам бігти треба. Ти йти можеш, дитино?
Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає.
— Звісно, що можу. А де ми?
— Ходімо, рідна. Дома поговоримо.
Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий… І пошкандибали до Шанівки. Городами.
У хату ступили — нема татка на підлозі.
— От горе, — мамка Катерину до кімнати довела, озирається. І куди чоловік подівся?
Уклала доньку.
— Я зараз… — та до двору.
У сараї татко дудлив самогонку з пляшки.
— Льоня!
Татко й не обернувся. Рукою махнув — мовляв, не заважай мені! Допив.
— Чого тобі? — помовчав. — Пішла геть!
— Ну, все! Прощавай, вугілля… здрастуй, дрова, — прошепотіла мамка — і до Катерини.
Дівча не спало. Як у лісочку — лежить із розплющеними очима, на стелю дивиться. Мамка сіла поряд — і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в доньки подряпані до крові.
— Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу.
— Не болить, — Катерина їй. — А коліна розбиті, бо дядька Романа до Килини на собі тягла.
— Як це? — мамка питає, а між бровами гірка складка — ніби навіки вже вирубана.
Дівча на ліжку сіло:
— Мамо… А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. І безлиця…
— Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, — мамка шепоче. — А що сталося, доню? Як то — копа загорілася?
— Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові каменюкою — і запалив. А дядько Роман гасити кинувся.
— А ти ж де…
— Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу.
Катерина бровки насупила. — І чого я така слаба? Онде голова крутиться. І кричати хочеться… Просто кричати і все. Що це, мамо?
— Відпочинь, — мамка Катерину гладить. — І нікому про чужого чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас спалять…
— Шанівці?
— Звісно, що… — Мамка задумалася. — Не знаю, доню.
Розділ 4
Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися — розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться:
— Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить!
— Та не міг Роман копи спалити, — Тамарчин Федір каже.
— А хто? — Залусківський йому. — Може, ти?
— Та ти здурів, Іване! — Федько каже. — Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі…
— А де ж Роман подівся? — подала голос Алка Залусківська.
— Напився й валяється під якимсь кущем! — плюнув Залусківський. — Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка — за ним. Шанівці не розходилися.
