— Ой, бути не може!
— Чого ж це?
— Не знаю. Не може буть — і все.
— Ну, як знаєте, — Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. — Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!..Романа! Пляшки задзенькали.
— Хай земля пухом… Обом…
Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут — на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.
Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.
— От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?
Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.
— Хоч би сиріток біля себе лишила, — казали. — А так…
Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..
Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом — Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. «І не бреше ж, мабуть! — подумала баба. — Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів».
Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.
— От, паскуда той Льонька! — лаявся. — Оце мені робити більше нема чого, як кролів забивати!
До баби обернувся.
— Чого вам?
Ничипориха вирішила не зволікати.
— Я згодна, — каже.
Залусківський кроля відкинув.
— На що?
— На похорон. Клич кого треба, я усе чисто підпишу, — каже. — Ото тільки тобі й довіряю свій похорон, Ваня…
Залусківський усміхнувся.
— Добре… Та не базікайте нікому.
— Чому?
— А ви хочете, щоб я всю Шанівку хоронив? Баба докумекала.
— Ой, твоя правда, Іван! Як дізнаються, попруть до тебе лавиною. Усім, бач, хочеться померти по- людськи.
За два дні Залусківський привіз до баби незнайомих чоловіків. Ничипориха розписалася, де їй пальцем тицьнули. Аж полегшало.
— Отепер і пожити можна! — всміхнулася.
Залусківський теж не сумував. Пішов незнайомих чоловіків проводжати, бабі десятку на цукерки лишив і пляшку горілки.
Баба приклалася. Зовсім полегшало. І пішла вулицею Імені Леніна. Біля постаменту сіла — ноги нести не хтіли. А язик — нічого. Вертівся у роті, і п'яна баба ніяк не могла згадати, що ж таке важливе вона повинна розказати всьому селу. А як згадала — ледь не зомліла.
— Ой-ой! Та це ж утерпіти неможливо!
Озирнулася. Порожньо. Усі на подвір'ях порпаються. Ніхто на вулицю не йде. Тільки двійко п'яних мужиків під Тамарчиним кіоском сидять. Баба підхопилася й побрьохала до кіоску.
— Ничипорихо, і тобі налити? — запитала Тамарка.
— Слухай, що я тобі скажу, Тамарочко, — зашепотіла баба. — А твій Сергій правий був… Правий… Про ту Катьку…
— Лиште, бабо! Вам усім тут правди не треба. Ледь не з'їли мене. Як згадаю… — обірвала Ничипориху Тамарка. А бабі вже — аж у жопу пече.
— Та Катька не тільки хлопців занапастила, — шепоче. — Вона ще й Романа… того…
— Та ви здуріли! — Тамарка не повірила.
— Побожитися можу. І на іконі заприсягтися, як та Дарина скажена. Сама чула. Оце на власні вуха чула, як Катька Романові признавалася… І він їй признавався. Мо' вона відьма?
— Коли ж це він признавався? Як обгорів — і слова мовити не міг.
— А от зміг! Зміг! І таке казав, таке-е… Тамарка визирнула з кіоску на вулицю.
— Ану зайдіть, бабо. Поговоримо. …Ничипориха просиділа у Тамарчиному кіоску більш як годину. Вийшла — піт із чола стерла, а на вулиці ж таке крутило — хоч кожуха вдягай.
Тамарка знову з кіоску визирнула:
— Глядіть мені, бабо! — сказала тихо. — Щоб нікому, бо тоді — хрест на нашому плані.
— Тамарочко, а може, я хоч Раїсі скажу… Вона ж — найбільш постраждала…
— Зачекайте трохи. Хай до тями прийде. І мовчіть! Чуєте? Самі ж бачите, яке стерво та Катька. Може проти нас і обернути. Ні, бабо, ми по-іншому зробимо. Ми їй таку екзекуцію влаштуємо, щоб до кінця своїх днів каялася…
Ничипориха підняла кулак вгору — ну чисто тобі Че Ґевара.
— Зробимо… екзекуцію! — прошепотіла і посміхнулася.
Ну — абсолютно полегшало. Наче друга молодість повернулася.
Хазяйка шанівського кіоску Тамарка любила свого чоловіка Федька, але бізнес свій згортати не планувала, тому й вийшов її синочок молодший Тарасик — копія Залусківського. Від зустрічей із ним відкараскатися Тамарка ніяк не могла, хоча була та справа невдячною і небезпечною. Презервативів Залусківський не визнавав, інших способів бабу вберегти не знав, тому щоразу наповнював цілком життєдайну Тамарчину матку спермою аж через край. Тамарка вже п'ять разів зачинялася на кухні й тишком од усіх вишкрібала із себе зародки, а потім тижнями відлежувалася, бо й устати не могла.
Ще дужчого страху наганяла на Тамарку дружина Залусківського Алка, а її норов шанівці добре знали. Мовчазна й велика, як гора, Алка терпіла довго, але вже як утрачала терпець — хоч на сонце від неї скоч!
У Тамарки з Алкою була всього одна розмова про те, що «на селі балакають, ніби мій Ванька тебе вже по всіх кущах потягав». Тамарка клялася, що люди брешуть. Алка сказала:
— Упіймаю — повбиваю.
Відтоді Тамарка збиралася на таємні побачення з таким тваринним страхом, що й Залусківського почала дратувати.
— Що ти оце мені трясешся?! — питав.
— Та нічого, Ваня, — пильнувала інтереси бізнесу Тамарка.
Того дня Тамарка провела бабу Ничипориху поглядом, відвернулася і — стиць, моя радість! Залусківський перед носом. Незнайомих чоловіків із села випровадив. Веселий.
— Налити? — з надією запитала Тамарка.
— Я сам у тебе налити хочу, — зареготав Залусківський. — Приходь увечері до покинутої хати за балкою. Підійду…
Уже йти хотів. Тамарка зітхнула.
— Знову камінням жопу дерти…
— Може, Алці сказати, щоб у хаті постелила? — уїдливо запитав Залусківський.
— Та ні… то я так, — відповіла слухняна коханка. І згадала про Ничипоришині плітки. — Іване! Чуєш?
