Ничипориха тільки-но мені такого нагородила… На голову не налазить.
Залусківський напружився.
— Про землю?
— Про яку землю? Про Катьку Льонькову… Каже, що сама чула…
Залусківський зупинив її на півслові.
— Увечері розкажеш. І пішов.
Тамарчин чоловік Федір теж знав: тягається жінка із Залусківським. І навіть вирахував, коли саме. Перед побаченням із шанівським «олігархом» Тамарка бувала особливо терпимою до чоловікової потреби напиватися щовечора. А іноді навіть сама пляшку виставляла, аби Федько очі залив і забувся..
От і тепер. Тамарка кіоск зачинила надвечір, відійшла, плюнула й повернулася. По пляшку. Трохи по хаті каструлями погриміла.
— Ой, мені ще в кіоск тре'… — Із дому.
До покинутої хати за балкою добігла, коли сонце сіло. Залусківського ще не було. Жінка розчистила земляну підлогу від битої цегли.
— От паскуда, — прошепотіла. — Щоразу чекати його доводиться.
Залусківський об'явився за півгодини. Тамарка до того часу змерзла як цуцик.
— Де ж-ж-ж ти так довго! — зубами цокотіла.
— Справи маю, — гримнув Залусківський. — Я ж не ти… Це тобі — аби хто встромив…
Тамарка промовчала. Ковдрочку малу, що у торбі із собою приперла, постелила, вже за спідницю вхопилася.
— Ваня! Чуєш? Ничипориха каже, що мала Катька Льонькина з Романом тягалася. І ніби навіть у ту ніч, коли копа згоріла, встигла до нього збігати, аби злигатися зайвий раз…
Залусківський вже штани стягнув. Як почув — так і сів голим задом на землю.
— Що ти сказала?..
— Що чув, — Тамарку вразила реакція Залусківського. — А чого впав, ніби то твоя Алка з Романом у копі…
— Цить! — Залусківський заметушився, штани натягнув.
Знову сів. — Ану розказуй. Тільки геть усе чисто. Кожне слово…
— Та хіба всі Ничипоришині побрехеньки згадати можна? Домовилися ми з нею, що вона нікому більше й слова не мовить.
— Чому? — спитав Залусківський.
— Хочемо придумати, як малу хвойду провчити. Тре', щоб у селі не знали поки.
Залусківський почухав носа.
— Це ви добре придумали. Нащо село колотити…
Підвівся.
— Ходім, Тамаро.
— Куди? — Тамарка зовсім нічого не розуміла. — А теє… сексом тим… займатися не будемо?
— А тобі — аби встромив хто! — гримнув Залусківський. — Ходімо! Хочу, щоб Ничипориха мені все чисто розказала.
Ничипориха плела серветку з білих простих ниток. Залусківського з Тамаркою побачила — перелякалася. — Іване! Чи не передумав із моїм похороном?
— Про що це ви, бабо? — Тамарка їй.
Залусківський аж матюкнувся.
— От баби! А ну цитьте мені! Мовчіть! Жінки слухняно замовкли.
— А тепер ви, Ничипорихо, розказуйте про Романа і малу Катьку… — продовжив. — І якщо хоч слово збрешете чи придумаєте, буде вам похорон! Прямо завтра і буде!
Ничипориха зручно всілася, перехрестилася і почала малювати. Куди там Рембрандту!
— Значить, так… Лежить Роман на постелі білій… Помирає… Баби біля Раїси крутяться, а тут ти, Ваню, заходиш…
Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.
— Та я слухаю, слухаю… — сказав Залусківський. — І далі що?
Баба пожвавішала.
— Заходиш ти, Ваню, і кажеш: «Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду»…
Залусківський підняв брови.
— Ну? І довго ви про мене розказуватиме?
— А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. «Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!»
Тамарка не втрималася:
— Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?
— От тобі хрест! — Ничипориха перехрестилася. — Скажи, Ваня, було таке чи ні?
— Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа — вам, Ничипорихо, допомогти…
— От! Тільки всі вийшли, вона — до Романа…
— А ви де були? — спитала Тамарка.
— Я? — Ничипориха задумалася. — А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую — Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…
— Він у відключці був, — сказав Залусківський. — Брешете ви, бабо.
— Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! — підскочила Ничипориха. — Кажу, розмовляли. Вона йому: «Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!» А Роман їй: «Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!»
Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.
— Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.
До Тамарки всміхнулася.
— Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.
Залусківський ніби не чує. Задумався — аж піт на чолі блиснув.
— Яка з неї відьма? — відповіла бабі Тамарка. — Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.
— А як не звичайна? — наганяла баба страху. — Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.
Залусківский кашлянув.
— Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили — не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…
Щоб не відвертілася.
Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.
— Райку! Райку тре' до помсти залучити! — прошепотіла, як партизанка у засідці. — Райка найбільш постраждала!
— Не час іще… — постановив Залусківський.
Щось собі покумекав. Матюкнувся.
— М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, — сказав. — Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…
— На що? — не зрозуміла Тамарка.
— На план, — здогадалася Ничипориха.
Очі заблищали: старе як мале — аби гратися. — Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із
