Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.
Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.
Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею — мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.
— Мамка вб'є! — заплакала. — Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.
Одяглася. Знову заплакала.
— Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:
— Овва! Та тут мама на півроку наскладала!
Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, — згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.
Ноги — у ґумові чоботи. І заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.
А як почала назад усе скидати — гроші знайшла. Перерахувала.
— Оце! — здивувалася. — Нащо стільки? Мені ж тільки до Шанівки добратися…
Згадала вголос про Шанівку — і переляк у горлі став. Перед очима — дядько Роман. А у вухах — зовсім і не його голос. «Як доженемо, то вставимо хуя, щоб не дратувала мужиків…»
— Мо', би сховатися десь… — прошепотіла. І пішла далі. Сонце осіннє крізь хмари продерлося.
За годину до порожньої розваленої ферми вийшла.
— Така сама, як біля баби Килини, — зраділа чогось.
Від ферми — дорога ґрунтова. Тверда, ніби щодня десятки вантажівок її прасують. Катерина повеселішала, йде дорогою, сама себе втішає:
— От і добре. Вийду до людей, попрошуся… Мо' хто пустить пожити.
Дорога вивела не до людей, а до широкого асфальтованого шляху. Катерина стала на узбіччі.
Аж вантажівка зупиняється. Кабіна — як величезний телевізор, причіп — як вагон. Із кабіни крізь скло, мов із екрану, на Катерину двоє старих дядьків дивляться: зовсім сивий кермо тримає, другий лису голову тре, ніби прокинувся тільки-но.
Підійшла ближче.
— Мо', підвезете?
— Сідай, — похмуро відповів лисий.
— Добрий день! — сіла у кабіну третьою, озирнулася. — Овва! У вас тут, дядьки, простору… цілий світ. Таж і високо…
Як на кургані. Вантажівка рушила.
Лисий дістав пляшку з мінеральною водою, відпив.
— У рот береш? — спитав байдуже. Катерина усміхнулася.
— Дякую, я їсти геть не хочу. Мама ось дала з собою. Лисий обернувся до сивого. Той реготнув.
— А я тобі казав… Хіба не бачив, що мале стоїть… Облиш її. Хіба мало сук на дорозі?
— Таж вона… — лисий проштрикнув Катерину поглядом. — Ти чого сіла? — спитав роздратовано…
— Підвезти попросила. А ви сказали: сідай, — повторила з острахом. — І куди тебе підвезти? — спитав сивий лагідніше.
— Зараз скаже — однаково! — пхикнув лисий. — Усі вони малолєтками прикидаються, суки придорожні!
Катерина зовсім перелякалася, полізла до рюкзака. Візитку Крупки-молодшого витягла.
— Та не однаково, не однаково. Ось! У Київ тре'… Там дядько мій живе. Він учений. Оце мама до нього направила, — чи то благала, чи то переконувала.
Лисий взяв візитку. — Ігор Богданович Крупка, — прочитав. — Кандидат історичних наук, експерт… Та в тебе крутий дядько, — сказав Катерині, тицьнув їй візитку. І — напарникові:
— Зупиняй! Хай вимітається.
— Та довеземо, — сивий каже. — Хай сидить собі.
— А як шльондру підберемо, то куди посадимо? Тобі на голову? — закричав лисий.
Катерина рюкзак до себе притисла, тремтить.
— Та вже під'їжджаємо, — засміявся сивий. — За десять кілометрів — роз'їзд у лісі. А там тобі… і кафе з шашликами, і душ за п'ять гривень, і кабінка, щоб посрати з папером. А курв тих… Більше, ніж шашликів у тому кафе і дерев у тому лісі!
Катерина духу набралася:
— Дядьки! Чуєте?! Мої висадіть мене, бо так страшно з вами…
Навіть лисий розчулився.
— Та не лякайся! Не обідимо! Тебе як звати?
— Катерина…
— А мене Роман. А його, — показав на сивого, — Леонід Ілліч. Як Брежнєва. Та ти, мабуть, і не чула про такого.
— Так мого татка звати, — відповіла Катерина.
На лисого зиркнула.
— А вас не можу Романом звати… — і сльози покотилися.
— От тобі маєш! — здивувався лисий. — Мало того, що целки по дорогах шляються, з пантелику збивають, так ще й утішай їх!
До Києва дісталися наступного ранку.
— Дякую вам дуже, — чемно вимовила Катерина. — Хай вам щастить на дорозі підбирати тільки тих, кого вам треба. Вибачайте, що я вам стрілася. Дядьки розсміялися.
— Та нічого! Ми свого не впустили! Тобі хай щастить, дівко!
— Дякую, дякую, — помахала рукою.
А як вантажівка рушила, перехрестила її вслід. Чисто як баба Килина саму її колись.
Баба Килина стояла біля мазанки й дивилася, як за пагорбом сходить чорним гаром Шанівка.
— От і смерть.
Похитала головою. Поповзла в мазанку. На постіль лягла, руки на грудях склала. Молитву зашепотіла.
А Рудий із Чубчиком іще довго ганялися за кролями, яких безвість скільки розбіглося по світі з кролятні Залусківського.
Передушили з десяток, а як награлися, голови у бік Шанівки витягли і давай вити. Їм у відповідь — шанівські собаки.
— Цитьте мені! — гаркнув Іван Залусківський від своєї згорілої хати.
Собаки замовкли, а виття не припинилося. Баби і вітер — симфонія…
Залусківський озирнувся навкруги…
Села не стало. Ніби й не було ніколи. Півтора десятка справних хат вигоріли до останку. Вулицею Імені Леніна бігали перелякані кролі, за ними ганялися шанівські коти із собаками, блукали отетерілі, мов конопель нажерлися, корови, сахався від усіх кінь Голубчик. Тільки свині спокійно рилися в кучугурах і все щось жерли, трясця їх матері. І постамент — білий, оливною фарбою ще влітку вкритий. Чому його вогонь не торкнув? Стоїть — нову колгоспницю на свою голову чекає.
Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто намагався відшукати хоч щось уціліле.
— Добре, бля, хоч бомаги врятував! — рипнув зубами Залусківський.
Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.
— А все твої каверзи! — кинула Алка чоловікові.
— А ну цить мені, дурна, — процідив Залусківський.
Алка зиркнула — ніби вогонь не хату, а її саму випалив.
