Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:
— Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, — одказала спокійно.
На вулицю глянула:
— Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра перерахують.
До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи — усе, що врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах — калоші.
Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною — спідлоба:
— Не до вас мені…
— Судити тебе зараз буду! — крикнув Льонька.
Та так крикнув — луна пішла.
Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються… На крик повзуть. — Іди геть, Льонька… — шепоче Залусківський. Очі люті.
— Чужого найняв копу підпалити? Найняв! — бризкає слиною Льонька. — Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!
Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!
— Ти, Льоня, часом не п'яний? — прохлипала Ничипориха.
— Залусківський у всьому винуватий! — крикнув Льонька. — Село — під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до рук прибрав.
— Яку землю? — гукнув Федька. — Оті бур'яни, що з Івановим полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на Івана намовляєш.
— Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля — як мертвому кадило, — піддакнув Людчин батько.
— Ми до міста поїдемо! — вискочила Людка. Без суму.
— Ви мені зуби не заговорюйте! — крикнув Льонька. — Івана судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.
Залусківський кашлянув.
— Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором став?
— Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі залишилися… Залусківський знову кашлянув.
— Ну, то й теє… Оце, що ти зараз наварнякав, — твоєї паскудної дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог судить! Романа Бог покарав — і її покарає…
Ми усі й так через них постраждали.
Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:
— Льончику!
Залусківський криво всміхнувся.
— А про землю… Я тут подумав… Хочу допомогти всім.
Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда…
— Що?! Що?! — приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. — Як ти допоможеш, Ваня?
— Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб на новому місці влаштуватися.
— На новому? — Дарина насупилася. — А ми звідси нікуди не збираємося!
— Та замовкни вже, Дарина! — зашипіли на неї шанівці. — Дай розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Іване?
Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:
— А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою дочкою і жінкою дурною…
Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток шанівців учепилося:
— Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського — благають:
— А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!
Дарина чоловіка обійняла:
— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…
Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці — й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! — вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».
До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.
Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:
— Встигну!
Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.
Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.
— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.
— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.
Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.
Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.
Залишилися Дарина з Льонькою, у яких — Тамарка чула на власні вуха — Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст потрапила. А Тамарка — не з образливих.
Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та свиней.
— Я до вас із розмовою, — гукнула Тамарка.
— Пішла геть, підлото! — Льонька як стояв із молотком, так і пішов на Тамарку.
— Хочу купити ваші паї земельні! — встигла оголосити Тамарка, перш ніж відскочила на безпечну відстань.
— Ну, заходь! — сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:
— Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!
— Та годі вже, Дарина! — Тамарка їй. — Усім погано, не тобі одній. Онде кожен собі думає, куди податися.
— А ти, я бачу, не дуже сумуєш…
— Я просто рук не опускаю! — відказала Тамарка. — Якось перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що далі робити.
— А нам нема де зимувати, — заплакала Дарина. — І дитина пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?
— От я й кажу, — Тамарка своє. — Продайте мені ваші паї… Я добре заплачу. Не те що Іван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам зовсім ні до чого. Одна морока.
Льонька зітхнув:
— Страшно… без землі.
— А без хати не страшно?
— Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася. А як землі не буде, то…
— То що? — Тамарка їм.
— Хто я буду без землі? — Льонька.
Тамарка руками — плеск!
— Ну й дурні ви, їй-бо! — звилася. — Я вам живі гроші пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся… Онде
