— Це вам…
— Квіти? — баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. — Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…
Катерина розгубилася, очима — по бабиному подвір'ї.
— Таж у вас квітів повно…
— Е, то інше.
— А невже вам більш як сто років?
— Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?
– Їсти?.. — дівка зовсім ні в сих ні в тих. — А я вам їсти принесла… Думала, може…
— То виймай, що принесла.
На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.
— Може, мало?
— Посидь. — Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася, пошкандибала до мазанки. — А то й ні. Ходи сюди.
Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла — аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
— Отакої! Дівка стовбуром стала, — баба Килина Катерининого плеча торкнулася. — Спочатку поїж. Як за двох…
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
— Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
— То ти мене знаєш?
— Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино…
Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки — тиць!
— От розкомандувалася! Сказано — спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу. І які ж то були крученики! Катерина один з'їла, другий, третього хтіла — рука не тягнеться… Соромно. — Їж, Катрусю…
– І ви мене знаєте? — дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.
– Іще вдавишся… — баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела.
А та ніби й чекала.
— От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки — з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
— Сідай поруч. І мовчи. Не тре' нічо' казати. Знаю. І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі.
Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери. Катерина не сіла — впала на лаву. На бабу дивиться — і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж — раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.
— От і все, — баба розплющила очі, накрила долонею змішане з воском зілля. — А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги — оце діло нібито добре, а придивляєшся — у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось — знову багнюка. Ти руку простягла — та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги — сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка!
Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні — брести тобі крізь життя навпростець до скону і щастя не мати. Баба замовкла, зиркнула на Катерину спідлоба.
— Отакої! Ще мені сліз твоїх не вистачало. А Катерина ридма ридає.
— Бабо… Бабо… Хіба після такого не заплачеш? Блукати до скону, щастя не мати… Що ж мені тепер робити? Жити як?
— А от і думай тепер.
Вони ще довго біля мазанки сиділи. Чубчик і Рудий ластилися до Катрусиних ніг, баба щось бурмотіла під ніс — чи співала, чи молилася. Уже й сонце до кургану впало.
— Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?
— Дитино, я двічі в одну долю не заглядаю. Більше ти від мене нічо' не почуєш.
— Хай. Я… просто так. Така ви віщунка… не страшна. Добре у вас. Можна? Може, колись про себе розкажете…
— Хочеш знати?
— Дуже хочу. Така ви, бабо, красива… Ох і красива ж ви, бабо! Як та ікона. Хоч молися на вас…
— Ну, приходь, поки я не сконала.
— Невже ви помрете, бабо?
— Та колись помру. Іди, доню. Тебе вже зачекалися. Катерина згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.
— Хто?! Хто мене зачекався?
— Сто сліпих і один видющий.
— Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі. Катерина вже відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.
— Бабо, а що як я сама — сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…
— Та не страшно… Але й не просто.
— Ну, піду…
Катерина — ще крок. І знову — до баби з подивом.
— Бабо Килино… А казали ж — ви глуха…
Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:
— Що-що?..
— Ох ви ж і хитрюща, бабо!
Розсміялася і побігла геть.
Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:
— Як те сонце.
Катерина на поріг, мамка у сльози. — І де тебе носило?! Усі діти як діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти…
— Мамо… Та кажи, я все зроблю.
— А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, і за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?
Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.
— Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?
— Та не дійшла я до Килини. — І де ж…
— На кургані сиділа. Чо'сь так сумно було.
— А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.
— Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.
