— Буде тобі ліфчик.
— А татко…
— А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо — і про чобітки з пальтом поговоримо.
— Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!
— Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, — мамка сміється, а очі сумні.
«От і розбери тих дорослих», — думає Катерина.
Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.
— Я до школи не піду, — оголосила Катерина. — Моя школа сьогодні — морква на городі. — І дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… — Раптом замислилася. — Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв'язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися?
Ти б кого з них вибрала?
— А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?
— А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого — Тарасика-першокласника? І Людка розреготалася.
— Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків — повно! Людка перестала реготати.
— Ти здуріла?..
Катерина очі відвела:
— Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.
— Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?
— Піду. Може, щось і купимо.
— За гроші?
— За які там гроші? За олію.
— Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..
Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» — билося.
— Катька! — Сергій з вулиці.
— Чого тобі?
— Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!
— Відкладай на суботу. Завтра не можу.
— Ну дивись! У суботу…
Катерина йшла на город і сама до себе:
— Ото як буде мені ліфчик у п'ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…
Маруся зайшла до класу, звично зітхнула: — І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?
Людка штовхонула Вадьку в бік:
— Кажи, єдиний мужчина у класі…
Вадька підвівся:
— Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.
— О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.
— Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, — запропонувала Людка.
Марусі й самій не терпілося.
— Діти! — почала урочисто. — Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?
— Атож! — здивувалася Людка.
— А це ж не просто купа землі. Ви ж пам'ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам'ятка. Залишок древньої цивілізації…
— Якої саме? — запитав уїдливий Вадько.
— Дуже древньої, — відмахнулася Маруся. — І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…
— Дядько Степан? Чоловік ваш? — уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.
— А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, — підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.
— Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…
— Коли ви картоплю копали? — не здавався Вадька.
— Коли ми — Степан Леопольдович і я — спілкувалися з ученими, — роздратовано підвищила голос Маруся. — То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш — найстаріший.
— Класно! — зрадів Вадька. — А коли ті люди приїдуть?
— Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.
— Тоді хай шанівські й готуються, — підсумував Вадька.
Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.
— Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав… Буде тобі і стопка, й пісня!..
— Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені!
Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі.
Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган почули, загорілися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!» — І коли? Я дітям уже сказала, що вчені приїдуть.
— От ти базікало! — Степан потягся до акордеона. — Хоч у пекло, аби поперед батька.
Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім'яв, із-за копи вийшов. Гля' — сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.
Залусківський Романа побачив — і незнайомцеві, тихо так: — І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…
— Бо що?
— Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.
— Ну, я не знаю…
— Я віддячу! — Залусківський страховикові.
Той аж спину розправив.
— Оце діло. Добре, не скажу.
— Ну, здоров, Романе! Як справи? — Залусківський ляснув по Романовій долоні. — Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?
Роман око примружив.
— Та ні…
— А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.
— А що на неї дивитися. Стоїть собі. — І ви тут цілодобово? — запитав незнайомець.
— Так. — Роман на нього око скосив: що треба? — І нікуди ні кроку?
— Так.
— А ім'я ваше, прізвище…
Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.
— Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.
— Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, — пручався незнайомець. — І що її обходити? Копа як копа.
