Головне — під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…
ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.
— Та ні… то я дурне сказав — «ні кроку». І пішов у бік Шанівки.
— Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, — розмірковував дорогою.
Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.
— О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?
— Та ні. Я на хвилю. У жінки сокиру з рук.
— Давай сам.
Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.
— То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.
— А хлопець де? — озирнувся. — Чуєш, Раю! Де Сашка?
— Де ж йому бути. У школі.
— От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.
— Давай я тебе підміню.
Рая на чоловіка дивилася — і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!
— Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.
— Добре. Стій! У мене тут… — Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». — Ось! Візьми із собою. Роман — в очі жінчині.
— Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.
— Ромчику…
Жінка — руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут — сокира. Рая на неї руки й поклала.
— Ромчику…
— Ну?
— Що з тобою? Якийсь ти…
— Та думаю… От відсіємося… — І що?
— Та розлучуся…
— Що?! — жінка вухам не повірила. — Ти зі мною розлучишся?
— Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, перемонтую і буду там…
— От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! — Раїса вхопилася за сокиру.
— Та хоч убийся! Пішов я… На копу треба.
— Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!
Роман від дверей обернувся.
— От дурна! Поле засіяти треба… Щоб завтра вдосвіта Сашка був мені біля копи.
Катерина моркву копала — аж гай гудів, а вона, клята, все не закінчувалася. Уже й шанівські зі школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як солдат із рушницею. — Іще трохи! Впаду, а зроблю! І татко злитися не буде за ліфчика… Тільки б Микола погодився продати за олію! — сама до себе.
Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сіла.
— Ну, все!
Гля' — Людка! Катерина підхопилася.
— Люд! Зайди!
— Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… — Людка підбігла, очі горять.
— А що?
— До Шанівки люди приїжджають! Ось! — вихлюпнула.
— Та де?.. — не повірила Катерина. — Їй-бо! Маруся сказала. Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.
— Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.
— От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо' не знаєш. Під курганом — скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.
— Оце так…
— А ти що думала?
— Думала, курган для того, аби…
— Що?
— До неба ближче. І весь світ роздивлятися.
— Одне іншому не заважає, — вирішила Людка. — Ну, піду. Буду готуватися.
— До чого?
— Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще — ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?.. Людка не дочекалася відповіді, побігла геть. Катерина схлипнула.
— Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..
Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.
— Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо — повидла густого чи…
Катерина до неї.
— Мамо, таке горе…
— Що сталося? — мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.
— Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!
Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.
— От тебе, мамо, не розбереш! — Катерина в сльози. — Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!
А мамка й далі — у сміх.
— От ми зараз твоє горе прикриємо.
— Чим прикриємо?!
— Ліфчиком!
Мамка сунула руку до кишені — і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик. Катерина як заверещить!..
— Мамцю! Мамцю!
Ухопила обнову — і до дзеркала.
— Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..
— Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре' чистити.
— Та я скоро… Скоро!
Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.
— Що то воно крутиться дзиґою? — татко мамці.
— А ось! — Катерина краєчок халатика відкрила. — Мені матуся ліфчика купила!
— От кляті баби! Так і знав — будемо без вугілля!
— Татку, ну не сердься, — Катерина до нього. І мамка:
— Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..
Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли — стук хтось у двері.
Мамка відчинила:
— Тю! Раїсо! Чи ти п'яна?
— Дарино, позич двадцять гривень, — шепоче Рая від дверей. І хитається.
Коли справа про гроші — татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати — все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.
— Ану, Рая, зайди… — каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.
