Сіли на кухні втрьох — мамка з татком і Раїса Романова. Катерина надвір вискочила — і під вікно: з кухні все чисто чути.
Татко командує:
— А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.
— Убивцю найму. Хай Романа порішить.
— Та що ти мелеш! — мамка тихо. — Іди собі, бо ще почує хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.
А татко:
— Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?! — І чого це ти напилася? — докидає мамка.
— Прийшов сьогодні… від копи… Каже: «Ох і набридла ж ти мені, клята Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки — і крапка. Хату покинуту поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке підле стерво!
Татко аж присвиснув.
— Ну й діла!
А мамка не вірить:
— Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працює від зорі до зорі. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Він пожартував…
— Не пожартував, — упирається Раїса. — То дасте двадцять гривень?
— Раїсо! — мамка не здається. — Та схаменися, голубонько.
Таж твій Роман із Шанівки — ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.
Раїса хитнулася та на мамку — зирк.
— А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!
Мамка аж скрикнула.
— Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собі геть. А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з'їхала.
Раїса схлипнула раз, другий — і як заголосить:
— Ой, людоньки… Що ж мені тепер робити… Зарізав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пішов на свою копу… Ой, не можу…
Мамка до неї:
— Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде. Татко кашлянув, стілець відсунув, уздовж кухні крокує.
— Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший — точнісінька копія Залусківського. Так?
— Так, — мамка з Раїсою в один голос.
— Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку — про маму рідну не згадає. Так?
— Льоню, як добре, що я до вас зайшла. — Раїса сльози втерла, на мамку з татком — кліп-кліп. — Такий ти розумний чоловік. Усе чисто роз'яснив. Пробач, що я на твою жінку… наговорила. То з горя.
— Та вже пробачимо, бо ж бачимо — зовсім ти не в собі, — мамка ще сердиться.
Раїса боком до дверей і все сльози втирає. Татко знову кашлянув:
— Ти теє… Про вбивцю забудь.
— Забула, забула… То з відчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень узяла. Не кажіть Романові нічо'… — проситься Раїса.
— Не скажемо, але ж… гляди мені! — татко суворо.
Вийшла Раїса від сусідів, долоні до очей приклала.
— Господи, що це я?! Наче сказ найшов… Головою тряхонула, озирнулася.
— Катрусю? А чого це ти, дитино, під вікном сидиш? Змерзнеш навіки, а тобі ж колись діточок родити… Не можна.
Піднімайся бігом.
— Та я… того…
Катерина ледь не розридалася. І така її лють охопила!.. Бісова Шанівка… Тітка Раїса вбивць найняти задумала… Сволота! — І що вам до мене?! Чо' чіпляєтеся?! — вигукнула. І до хати. Дверима — грим!..
— Оце ще Сашко мені таким виросте, зовсім красно буде, — гірко прошепотіла Раїса й попленталася додому.
Ніч — як ворота в рай. Роман не спав. Ходив біля копи, тихо наспівував, чого за ним зроду не водилося.
— Ой ти, дівчино… З горіха зерня… А вона все не йшла.
Роман подерся на курган. Руку до очей приклав. — І де ти, Русалонько…
Мамка з татком півночі в ліжку шепотілися.
— Тре' сказати… — мамка.
— Здуріла?!.
— А як уб'є?
— Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила… Як навіжена. Мабуть, забув Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й біситься.
— Годі, Льончику. Давай спати. Завтра ж…
— Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.
— Льончику…
— Ходи, сказав…
Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і… завмерла.
— Чи не йти?.. Он воно як…
Очі сині Романові згадала. «Русалонько, Русалонько… Ніжки дорогоцінні… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтіла.
— Та як не піти?!
Те-се накинула. Не пішла — бігма побігла. Роман іздалеку розчув.
— Русалонько?..
— Тут я… — і до нього.
Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. І мало не ридає.
— Дядьку Романе, дядьку Романе…
— Та що з тобою?! — обіймає дівча й від жадання аж стогне. «Не можна! Не можна тобі до неї, падло ти паскудне!» — в голові стукає.
— Я зараз узнала…
— Та що?
— Люблю я вас…
Він — і закляк. Голова крутиться, земля з-під ніг іде. І в штанях — залізо.
— Хух! От ти… — ледь вистачило сил від Катерини одірватися. За плічки її взяв, на сіно вмостив. Сам — поруч. — І чого ж плакати? Сонце моє ясне…
— Бо ж тітка Раїса сказала, що вб'є вас…
Роман брови звів.
— Он як…
— Чесно, чесно… Я під вікном сиділа і все чисто чула. Тітка Раїса до мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити… — і заридала.
Роман дівча до себе притулив, волосся русяве цілує і… від щастя сльози котяться. Плаче — і сам не розуміє, як таке вийти могло, щоб він, тридцятишестирічний мужик, який навіть на маминому похороні зубами
