— Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.
— Кажи.
— Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.
Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила відро, взялася рвати. А мамка з хати:
— То ти на кургані була?
— На кургані. — І як там дядько Роман?
Катерина присіла за кущ і почервоніла — помідори й ті блідіші. Добре, тільки вони й бачили.
— Мамо, я на кургані була.
— Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від бандюг.
— Нікого я там не бачила…
— Отакої!
Вийшла мамка з хати, вулицю Імені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової огорожі стала.
— Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не було. Чуєш?
Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки — повз Дарину. — І куди?.. — гукнула та.
— До копи, куди ж іще! — роздратовано крикнув Сашко.
— Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема. З хати визирнула Раїса.
— Та п'ють вони десь на пару!
Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п'яний в димину, ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти, вигукнув:
— Цить мені!
Уже й мамка збігала до Раїси сказати: чоловіки, скоріш за все, пили не разом.
— Ну, все! — Катерина відірвалася від пресу, руки витерла. — Мамо… Я до Людки збігаю.
— Доню, ніч надворі.
— Та я скоро…
Біля Людчиного дому на лавці сиділи сама Людка і Тамарчин Сергій.
— А я йому, бля, кажу… — почула Катерина Сергіїв голос. — Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткі, щоб мене трахнути! Ти уявила?! Га?!
Людка тоненько засміялася.
— Я в журналі читала… Так один чоловік… І замовкла на півслові.
— О! Ка-атька! А чого це ти поночі вештаєшся? Добрих людей лякаєш.
Катерина стала коло лавки, плечем повела. — І сидіть тут. Піду собі.
Сергій підхопився, Катерину за руку:
— Е, ні! Сідай тепер. Ти мені теж потрібна.
Людка брови звела:
— Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! — дулю скрутила.
— От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох — воно краще. Я з тобою, Катька із Сашком.
— Ви про що? — Катерина ніяк уторопати не могла.
— Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви прийдете і помрете від щастя.
— Куди прийдемо? — Катерина аж засміялася — так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.
— А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці для вас підготували.
— Боже ж ти мій, як цікаво! — Людка мрійливо закотила оченята. — Я вже не можу дочекатися!
— Терпіння май! — Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. — М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.
— Ой, швидше б уже п'ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. — Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: — Кать! Ти завтра до школи підеш?
— Не знаю…
Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.
— Оба-на! А ось і Катькин кавалер! — вигукнув Сергій. — Де ти був, Саня?
— До кургану по темному ходив, як останній ідіот! — Сашко криво всміхнувся до Катерини. — От тобі, Катю, спасибі!
До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!
— То дядько Роман був біля копи? — Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.
— А де ж йому бути?!
— Вибач…
Сергій підскочив:
— Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.
— Та не бризкай слиною, Серьожа, — Катька на крок відступила. — Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…
Сашко знітився.
— Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?
— Ходім. Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.
Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.
— Можна?..
— Та хай… — Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.
— Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.
— Ото дурний! — Катерина розсміялася.
— А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо.
Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по- дорослому буду.
— Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»
— То твої… щоночі?
— Ну, майже… Одна радість — як татко п'яний. Приповзе, вирубиться, мамці — рай!
— А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене». — І чого підслуховуєш?
— А сама…
Катерина плечима знизала.
— Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?
— Піду. Випускний клас. Тре' старатися.
— А куди після дев'ятого?
— Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.
— Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.
— То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.
— От ти дурний! Одне в голові.
Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.
Сповзла з ліжка і — за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.
Нікого. Сіла.
— Що ж то воно було?.. І до хати — по росі босими ногами.
Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.
— Чи подивитися?.. І городами — до дороги на курган.
