кривдників на місці. Бідкаються батьки:
– Що воно буде з нашого Тараса? Чудний він якийсь, непокірний. Ну, справжнісінький тобі гайдамака. А пани ж не люблять таких!.. І звідкіль це в Тараса? Певно, через дідові вигадки.
Прийде в неділю дід Іван, візьме малого Тараса на руки й почне розповідати про Залізняка, про Гонту, про те, як Умань здобували та нищили панів-недолюдків. Падають дідові слова, як краплі розтопленого заліза, навіки вкарбовуються в дитяче серце. Притулиться Тарас до діда, обхопить рученятами шию й питає:
– А скоро знову народ на панів повстане? Почує батько, гнівається:
– Іди, Тарасе, на вулицю, іди бався з дітьми, поки осаула на панщину не загадує, бо й не оглянешся, як доведеться череду пасти.
Мовчить Тарас. Не чує. Діда слухає.
– Чи ти заснув, Тарасе, – знову гукає батько, вже голосніше, – іди на вулицю, не забивай собі голову дурницею, іди грайся з дітьми.
– Та хай слухає, – озивається дід, – може, колись людям розкаже, як ми боролись і вмирали за волю… Глянь, який він у тебе, Григорію, – чоло високе, знать, розумний буде.
– Не скажу, що там з нього буде, тільки чує моє серце – біди зазнає… Так уже на панів люто дивиться, звідки воно в нього й береться таке?
– Звідки? Звідки? – невдоволено бурчить дід Іван, – та вся наша земля від краю і до краю вогнем на панів дише, народ до волі руки простягає… От і вділила земля рідна того нещадного вогню твоєму синові. Страшний цей вогонь для панів та царів…
Замовкне старий. Похилить сиву голову на руки, замислиться. Може, ввижаються йому давні походи, коли він, молодий хлопець, громив панів під Уманню, а може, чекає старий слушного часу, щоб знову піднявся кріпацький люд за волю?
Ріс Тарас. Часто гнівався на нього батько за непокірну вдачу, просив перед панами не гордувати, їхній волі не противитись. Та трапився якось випадок – і більше не гримав батько на сина. Таки, мабуть, правду казав дід Іван, наділила рідна земля свого вогню Тарасові повною мірою, щедро обдарувала, не пожаліла.
Занедужала мати. То, було, день і ніч працює бідна на панщині. А це впала, руки не може підвести. Лежить бліда, на лиці ні кровинки. Батькові час на панщину йти. Але загаявся старий – треба хворій кулешу зварити, дітей нагодувати. Уже давно пройшли косарі, побігли діти колоски панські збирати, щоб і зернятко не пропало. Коли це в хату вбігає гладкий осаула, нагайкою по долівці ляскає, кричить:
– Ви чого, бісові діти, на панщину не йдете? Хліб осипається, а вони вилежуються!..
Кланяється батько перед осаулою, на хвору дружину показує, діти ж малі, приглянути нікому…
– Хвора? – перепитує осаула. – Ти глянь, яка пані! Ось я зараз її полікую.
Підняв нагайку, хотів хвору вдарити. Заплакали діти, батько очі руками затуляє, щоб не бачити такого глуму. А малий Тарас підбіг до осаули, схопив його і кинув щосили на долівку.
– Геть звідси, чортополоху панський!
І тут таке зчинилося, що опісля ні батько, ні мати не могли до пуття розповісти про цю пригоду. Пролетів по хаті дужий вітер, відчинилися двері. І там, де лежав осаула, тільки пил зостався. Вийшов батько на подвір'я, виглянув на вулицю – нема осаули. Коли бачить – понад урвищем стоїть високий чортополох…
Довго шукав пан свого вірного осаулу, та так і не знайшов. Пропав осаула, як корова язиком злизала.
Відтоді й не прискіпувався батько до свого Тараса, не гнав на вулицю з хлопцями бавитись. А як умирав Григорій Шевченко, зізвав своїх дітей, щоб розподілити між ними убогу спадщину. Всіх обділив. Тому смужку поля, тому хату, а тому грошей карбованець… Тільки Тарасові нічого.
Глянув на нього сумними очима, погладив рукою по голові й сказав:
– Нічого тобі, Тарасе, не заповідаю… Знаю – не потребуєш ти моєї спадщини. Тобі не землю орати доля випала, а з панами боротись. Так пометися ж їм, сину, за наші муки, за страшну кривду! Не забувай ніколи, що вони, кляті, замучили тяжкою працею твою матір, забрали моє здоров'я, повили смутком всю нашу землю. Борися з ними, поки сили вистачить. Оце тобі мій заповіт, синку!
ЛІЛЕЯ
Полюбив молодий Тарас дівчину Оксану. Вірно і щиро. Покохала й красуня нещасного сироту. Зустрінуться, було, вдвох, поговорять, посумують, поспівають та й розійдуться.
Якось увечері сиділи вони над ставом. Тихо було навколо, гарно. Десь далеко пісня ніжна бриніла. В небі зорі переморгувалися між собою, на місяць задивлялися. Прихилилась дівчина до Тараса і каже:
– Ніколи я не забуду цієї ночі, зір ясних угорі, цього тихого ставу… Доки й віку мого, буду я вірна тобі, голубе. І ніколи ми з тобою не розлучимось, не полаємось… Правда, Тарасику?
– Правда, Оксано, правда… Довіку будемо разом…
Та не так сталось, як гадалося. Невдовзі поїхав пан кудись далеко на чужину і забрав з собою Тараса. Забрав на довгі роки. І так це було несподівано, що Тарас навіть не зміг попрощатися з коханою. Лишилась одна Оксана. Вийде, було, на дорогу, дивиться, виглядає свого судженого. Немає Тараса. Уже й на порі дівчина стала, уже й свати ходять, – не відкараскаєшся від них! Усім відмовляє Оксана. Мати плаче, батько гримає, мовляв, чекаєш на того Тараса, а він, може, забув тебе, занехаяв…
– Ні, не забув мене Тарас, – відповідає дівчина плачучи. – Повернеться він скоро… А як не повернеться – то краще мені одній жити, ніж нелюба коханим називати… Не губіть мого віку молодого…
Не знала дівчина, не відала, яке на неї горе чигає. Побачив Оксану молодий панич і зажадав узяти в покої. Прийшли гайдуки, наказують дівчині йти до двору.
Батько сумний стоїть серед хати, як та хмара осіння, дивиться жалібно на дочку.
– Чуло моє серце біду, та не знало, звідки її зустрічати. Досиділась ти, доню, дочекалася свого щастя…
Повели гайдуки Оксану. Молодий пан радіє, ходить біля нової покоївки, подарунками обділяє, слова улесливі говорить. Змарніла дівчина від горя та смутку, зажурилася. Одні очі горять так, як і раніше горіли, не гаснуть.
– Беріть, пане, свої дарунки, – каже вона паничеві, – і не підходьте до мене – все одно вашою я ніколи не буду.
– Так ось яка ти! – розлютився панич. – Не хочеш забути того бунтаря Тараса, не хочеш мене полюбити… Знай же! Все одно моєю будеш!
Зблідла Оксана на виду. Глянула на панича, на його миршаве личко, маленькі очиці.
– Ні, пане, – сказала рішуче, – не буде по-вашому!
Проте панич таки вирішив домогтися свого. Впала на землю ніч. Заснув маєток. Тільки Оксана не спить.
– Де ти, Тарасе? – питає тихим голосом. – Чи відаєш про мою муку? Де ти, озовися. Чи мой правду каже панич, що загнав тебе цар у далекі степи на люту каторгу… Так знай же, мій Тарасе, ніхто нас не розлучить – ні цар, ні пан…
Одяглася дівчина. Вийшла тихесенько з маєтку, щоб варту не розбудити. Сяє місяць на небі, зірки сміються, певно, весело їм там у високості біля свого молодика… Став дрімає, закутавшись у густе покривало, зіткане з білого туману. Тихо навкруги… Ось так і тоді було, коли зустрічалася вона з Тарасом – гарно, зоряно…
І пішла дівчина з села, пішла світ за очі. На світанку надибала невеличку хатину на узліссі. Бачить– віконце світиться. Підійшла, постукала. Двері відчинила бабуся – стара, зморщена.
«Знахарка,– догадалася Оксана, – та, що зілля має від хвороб усяких».
– Заходь, дівчино, – запросила стара, – навіщо ж на порозі стояти… Розкажеш мені, чого прийшла в таку ранню пору, коли ще й півні не співали і птахи не прокидалися.
– Бабусю, – промовила Оксана, – ти всім допомагаєш, я знаю… Може, й мені зарадиш, нещасній.
