терпіти отаку наругу над собою, над своєю честю?!
Підійшов Шевченко до кремезного селянина. Той стоїть, тримає в руках штани – тільки що йому добре гайдуки всипали
– І не соромно тобі, такому міцному, кремезному, підставляти свою спину під нагайки!
Почервонів селянин, опустив голову, мовчить. А хтось з гурту озивається:
– Та наш пан хворий… Рука на нього не здіймається. Ще вмре, ніхто не хоче гріха на душу брати…
– Хворий? – здивувався Тарас Григорович, – так ми його зараз вилікуємо… Ану, беріть графа Бузиновського, покладіть гарненько. Боїтесь? Ну так я сам полікую…
Узяв Тарас Григорович в гайдука ремінну нагайку та як почав графа Бузиновського вздовж і впоперек міряти! Той упав, верещить, як в'юн, звивається.
А Тарас Григорович добре відшмагав графа, плюнув на нього і каже людям:
– Яз нього півшкури спустив, а решту, як він не порозумнішає, ви знімете…
Кинув Шевченко нагайку – і пішов з села. Довго лежав граф Бузиновський, плакав, за серце хапався. А на другий день утік з села, бо соромно йому було людям в очі дивитися, та й боявся, аби кріпаки не зробили так, як Шевченко навчив.
ЯКІ ТАМ ЧЕРВІНЦІ?
Понад усе любив Шевченко простих людей. І завжди захищав їх – не боявся ні царя, ні панів, ні жандармів.
Приїхав якось Кобзар у Згурівку – є таке село на Україні. Коли дивиться, йде вулицею молодий парубок, та такий смутний, такий зажурений. Свитка на ньому латана-перелатана, штани аж світяться. Підійшов Тарас Григорович до парубка, питає:
– Чого це ти зажурився, молодий козаче?
Глянув парубок на незнайомця. Одягнений по-панському, а говорить простою мовою, і очі добрі, ласкаві. Незчувся бідолаха, як розповів про своє горе. Полюбив парубок дівчину-кріпачку, думав сватів засилати та справляти весілля – коли ж біда здибалася. Задумав пан за цю дівчину хорта виміняти. Ходив парубок, благав не занапастити віку молодого. Та де там? Пан і слухати не хоче. Як ти, каже, такий розумний, так давай мені сто карбованців золотом. Одружуйся з дівчиною і живи собі на здоров'я… А де ж бідняку взяти стільки грошей, як у нього крім старої хати нічого немає.
І вирішив парубок іти світ за очі, подалі від села, де зазнав кривди й наруги.
– А дівчину залишаєш? – здивувався Тарас Григорович. – Вона ж, певно, на твою поміч сподівається…
– Що маю робити? – розводить руками парубок. – Нема моєї сили з паном змагатися.
Подумав Шевченко й питає:
– Скільки в тебе грошей?
– Карбованець.
– Ходім до пана!
Зайшли в покої. Лакей перед Шевченком двері відчиняє та кланяється низько, мабуть, гадає, що пан.
Дійшли до панського кабінету. Сидить за блискучим столом поміщик, курить люльку, а козачок йому п'яти чухає. Пан ногами дригає, сміється від лоскоту, а як козачок дуже шкрябоне по панській п'яті – зразу люлькою по голові б'є:
– Лоскочи, та не дуже!
Глянув поміщик на Шевченка, на парубка.
– Чого вам?
– Прийшов я до тебе, пане, – мовить Шевченко, – в дуже важливій справі. Чи не продаси мені своє село?
– Моє село дорого коштує, – гордовито відповідає пан.
– Так я даю за нього цілий мішок червінців Цілий мішок під зав'язку…
Почув це пан і мало люльку від подиву не проковтнув.
– А ти правду кажеш?
– Авжеж! – відказує Шевченко. Зрадів поміщик, одразу й погодився. Наступного дня поміщик, Шевченко і ще десятків зо два панів поїхали в губернію.
– А де ж гроші? – доправляється пан.
– Не хвилюйтесь, будуть гроші,-відповідає Шевченко й посміхається весело.
Зайшли до губернатора, скріпили підписами й гербовими, печатками всі папери. Свідки теж свої підписи поставили.
Тим часом Шевченко вийшов з кімнати, але за кілька хвилин повернувся й висипав на підлогу цілий мішок червінців. Засяяли вони золотом, панам очі засліпили. Поміщик свідків з кімнати виганяє, а Шевченку поспіхом папери тиче.
– На, – каже, – пануй у селі, володій моїми кріпаками.
Забрав Тарас Григорович папери, подякував свідкам і пішов у село. Там скликав людей і оголосив, що віднині всі вони вільні. І земля, і луки навколишні – все належить їм.
Коли це приїжджає в село чиновник, кличе Шевченка до губернатора. Дивне діло сталося. Цілий день і ніч просидів пан у кімнаті та все золотом милувався. А на світанку як закричить: – Нема золота! Щезло…
Всі дивуються. Адже й свідки, й чиновники на власні очі бачили, як Шевченко висипав цілий мішок червінців. Губернатор почав допитуватися в Шевченка, мовляв, де ж гроші поділися. Тарас Григорович тільки плечима знизує:
– Гроші я віддав. А пана цього не знаю і знати не хочу…
Скільки губернатор не прискіпувався, нічого не дізнався. А Шевченко погуляв на весіллі в молодих, подарував їм на згадку карбованця.
– Дав би й більше, так не маю.
– А де ж ви взяли стільки червінців, – питає парубок, – щоб усіх нас з неволі викупити?
– Які там червінці? – сміється Шевченко. – У мене їх зроду не було… Коли хочеш рідному народові в пригоді стати, коли любиш всім серцем землю свою, – тоді на поміч приходять і вітер, і дощ, і сонце… Так і того разу було… Приніс я в кімнату порожній мішок і вдаю, ніби щось висипаю, а сонце враз усю підлогу позолотило… От панам і здалося, ніби то червінці блискотять.
Попрощався Тарас Григорович з людьми та й помандрував далі. Довго дивилися йому вслід селяни, дякували, дивувалися. Лише опісля дізналися вони, що волю їм дав Тарас Шевченко.
ЯК ПАН ОСЛОМ СТАВ
Замовив пан Бутович Тарасу Григоровичу свій портрет.
– Намалюйте мене, – каже, – так, щоб в очах мудрість сяяла, постать силою дихала, а руки були, як у мужнього, хороброго воїна . Глянув художник на пана. Стоїть перед ним мізерне створіння клишоноге, груди – як у півня, очиці злі, мстиві. Посміхнувся Шевченко, поставив мольберт і почав малювати. Не подобається портрет Бу-товичу.
– Це, – гнівається він, – на мене зовсім не схоже, нема у вас, художнику, вигадки, благородства.
А Шевченко працює собі мовчки. Зиркне на Бутовича і ще якусь нову рисочку додасть.
Хороший вийшов портрет. Бутович, як живий, з нього дивиться.
А пану не подобається.
– Не хочу й грошей за нього платити, – дорікає Шевченкові, – я просив зробити мене вродливим, молодим… Думав цей портрет у Швейцарію княжні послати, щоб одружитися. А така робота ні до чого
