Чекаю я свого милого – не дочекаюся. Десь він у неволі, на далекій чужині. А панич хоче мою красу розтоптати, світ білий зав'язати… Допоможи, бабусю, щоб не змарніла краса моя, щоб побачив мене Тарас, коли повернеться, молодою, вродливою, стрункою… І чистою, чистою, як вранішня роса…
Заплакала стара знахарка.
– Дивлюсь я на тебе, красуне моя бідна, а свою молодість бачу… Скільки ж нас ходить по Україні таких нещасних! Згубили пани й мою красу, світ-сонце закрили, коханого відняли… Уволю, дочко, твою волю: будеш ти довіку ніжною, чистою і гарною. Поки житимуть на землі люди, красою їх дивуватимеш… Але не усміхнешся вже до коханого, не обнімеш його руками білими, не промовиш слова привітного… Поміркуй, доню! Може, краще скоритися панові. Не ти одна така безталанна на білому світі…
– Ні, бабусю, – відповіла гнівно Оксана, – не хочу я панам коритися!
Зітхнула стара знахарка й дала дівчині чарівного зілля. Випила Оксана до схід сонця те зілля – і сталося чудо. Там, де стояла вона, виросла струнка, чиста, як сніг, ніжна лілея…
А вранці набігли в ліс гайдуки з хортами, вдерлися до хати, питають стару знахарку:
– Чи не бачила дівчини? Тут вона має бути, собаки по її сліду бігли, дійшли до хатини й зупинилися.
– Ходила лісом уночі якась дівчина, проклинала свою долю, – одказує знахарка, – а тепер не знаю, де вона…
Довго шукали гайдуки Оксану, та так і пішли з порожніми руками.
А незабаром повернувся з заслання Тарас Шевченко. Приїхав у рідне село й почав розпитувати про свою Оксану. Та ніхто не міг сказати, куди вона поділась.
Заплакав гірко Тарас Григорович і вже зібрався їхати з села, коли прийшла до нього стара знахарка:
– Ходімо, – каже, – я поведу тебе до твоєї нареченої…
Довго йшли вони, поки дісталися лісу. Там, на галявині, росла струнка лілея. Підійшов до неї Тарас Григорович, а квітка аж стрепенулася вся, затремтіла від радості, пелюстками білими тягнеться…
Про все розповіла знахарка Шевченкові – як чекала Оксана свого коханого, як не хотіла панові коритися.
Довго стояв біля лілеї Тарас Григорович, потім поцілував ніжні пелюстки і назавжди поїхав з рідного села.
ПОДАРУНОК
Приїхав Шевченко на Україну з Петербурга. І пішов по містах і селах. Дуже хотів побачити, як народ живе. Іде по Україні, а навколо чути плач і стогін. Мордують пани людей. І нема на них ніякого суду. Що хочуть, те й роблять. Запрягають кріпаків у ярма, на собак міняють. Останню копійку за подушне беруть.
І нікуди йти скаржитися. Нізвідки помочі чекати. Ходив Шевченко по Україні, дивився на муки народні, а серце його кров'ю обливалося. І звернувся він до рідної землі з такими словами:
– Матінко-земле, поглянь, що чинять осоружні пани з твоїми нещасними дітьми… Дай мені силу, рідна, панів картати, за муки народні їм метатися. І не прошу я в тебе ні багатства, ні щастя для себе…
Тільки вимовив ці слова Шевченко, як зашелестіло вусате колосся пшениці, залопотіли листом високі дуби, зашептали зелені трави:
– Хай слово твоє панів спопеляє, неправду карає… Іди, мій сину, борися за волю рідного краю… Та пам'ятай, нелегкий ти шлях обираєш. І як, бува, зневіришся в своїй силі, одступишся од свого народу – пропаде мій дарунок… Не матиме твоє слово ні вогню, ні снаги великої…
І стихло все. Знову гуляє вітер по полю, котить золотаві хвилі, шумлять дерева, половіють жита високі…
Постояв Шевченко серед шляху і пішов між народ. Поніс свої вірші пломінкі, що панів вогнем спопеляли, кликали бідний люд на борню за волю і правду. Почув їх цар і наказав закувати Шевченка в кайдани. Хотів, бач, неситий, щоб покаявся поет, щоб втратили свою чарівну силу його невмирущі вірші.
Тільки даремно сподівалися багатії на поетове каяття. До самої смерті пам'ятав Тарас Григорович віще слово землі рідної й ніколи не схиляв голови перед неправдою. Отож довіку, поки сяятиме над рідним краєм яскраве сонце, пломенітимуть вірші Тарасові, до правди і щастя людей вестимуть.
НАВІВ НА РОЗУМ
Жив колись на Україні граф Бузиновський. Паскудне, заздрісне серце мав він у грудях. А що вже був підступний та жорстокий – і розповісти важко. Багато він зла вчинив людям. І від того страшно було графові. Здавалося йому, ніби кріпаки хочуть спалити маєток, скарби викрасти, а його, Бузиновського, вбити.
Не було такого дня, щоб він не мордував людей, не глумився над ними. Бувало, накаже гайдукам зігнати кріпаків до маєтку, вийде на ганок і починає варнякати:
– Я ваш пан, і ви мусите мені коритись, виконувати моє перше-ліпше бажання. Чуєте, це кажу вам я, граф Бузиновський! Ви бажаєте мені лиха. А я вас і хлібцем годую, і штанці ви з моїх конопель носите…
Отак міг Бузиновський розпікати людей з ранку до пізньої ночі. Розпікає, розпікає, а потім сам за серце вхопиться і репетує:
– Це вони навмисне мене дратують, хочуть у могилу звести… Ой, моє серце…
Та так жалібно стогне, так своє кобиляче лице скривить, ніби не він людей катує, а вони над ним, бідолахою, знущаються. А гайдуки та лакеї бігають біля графа, холодну воду до чола прикладають, вином міцним поять.
Стоять люди, голови похиливши, сумні, мовчазні, зажурені. Переступають з ноги на ногу, зітхають важко. Збиткується над ними підлий Бузиновський, та нічого не вдієш – граф.
А той не вгаває:
– Ось вони – призвідці! Хочуть мене з білого світу звести… Так дайте їм, мої вірні слуги, доброї прочуханки… Не жалійте лози, не жалійте сили своєї…
Налетять гайдуки на селян, схоплять кілька чоловік і починають шмагати вимоченими в розсолі різками. А Бузиновський дивиться, прицмокує задоволене та все примовляє:
– Ось так… Ось так… Бийте, бийте, не жалійте… Хай знають гайдамаки, як графу Бузиновському серце вражати…
І тут же знову починає людям вичитувати, жили з них витягати:
– Бачите, як я за вас турбуюсь, як розуму навчаю. А ви на мене гніваєтесь, недобрим вважаєте…
Скаже – і за серце хапається, падає, мліє. Оговтається трохи – і знову гайдуки людей шмагати починають.
Страждали люди, терпіли отаку наругу. Дехто тікав світ за очі в дикі степи, в байраки. Бо краще жити з вовками, ніж з такими виродками, як граф Бузиновський.
Довідався якось про графські витівки Тарас Григорович Шевченко і прийшов у село. А Бузиновського саме за серце вхопило – кріпаків своїх катував. Постояв Тарас Григорович, подивився, послухав графські проповіді. Тоді підійшов до Бузиновського й питає:
– А де ти взявся на землі, така паскуда, така нікчема, така бридота? Чого тебе люди до цього часу не заплювали, в грязюці не втопили?
Злякався Бузиновський, пополотнів, бо ще ніколи й ні від кого не чув він правдивого слова. Сидить, труситься, а гайдуки один на одного поглядають: не знають, що й робити. Схопити незнайомця страшно. Адже він у панський одяг вбраний, тож, певно, пан великий. Самого Бузиновського не боїться…
Повернувся тоді Тарас Григорович до гурту, скрушно похитав головою.
– Як вам, добрі люди, не сором отаку гниду на своїй шиї тримати й не роздушити?! Як ви можете
