— Зате я знаю, він мій заступник. Розумний, освічений, принциповий. У підмогу візьме сотника Грицана.
— Ви їм довіряєте?
— Як собі!
— Що ж, хай благословить вас Бог, — погодився Кость Левицький. — Через годину наші делегати повинні бути в ратуші. А ви можете трохи перепочити.
— Так-так, перепочиньте, — підтвердив Голубович. — Хоч, може, зараз іще зарано відпочивати, пане Дмитре.
Вітовський нервово сіпнув губами.
— Я кілька днів не знімав чобіт. У мене попухли ноги. Я хочу бодай на годину зняти чоботи… Але хочу вам ось що сказати: треба негайно арештувати всіх впливових польських політиків, оскільки вони мають зв'язки з військом і можуть досить-таки нашкодити нам.
— Що ви мелете? — аж тепер Костя Левицького прорвало. — Які ще можуть бути арешти? Ви хочете поставити нас у дурне становище перед Австрією? Не забувайте, у Відні сидить доктор Петрушевич.
— А ви зверніть увагу, що влада у Львові українська, але все так, як у мирний час було: поляки роблять своє, українці — своє. Залишилася ворожа нам австрійська адміністрація.
— Ми її поволі замінимо, — сказав Голубович.
— Ваша нерішучість, обережність може дорого коштувати. Потому все стане непоправним.
— Не турбуйтеся! Ми знаємо, що робимо!
— Що ж, робіть, як знаєте. — І Вітовський вийшов.
Костю Левицькому все важче й важче було стримувати роздратування — він не звик, щоб молокососи його повчали. І він ніби скрушно похитав головою.
— Рано хлопцеві до політики…
— Певне, що рано, — підтримав Голубович. — Ці хлопчаки хіба що кулаками люблять розмахувати, їм би опришками бути, а не державними мужами. — І зважився на відвертість: — Вітовського треба мудро усунути від державних справ, а то він нам такого накаламутить, що потому… — Він не докінчив своєї думки, а тільки зацмокав.
Кость Левицький був такої ж думки, однак вголос не наважився її висловлювати, хоча Голубович його прибічник: раптом завтра посваряться, то, без сумніву, розтеревенить по всіх усюдах, що він, Кость Левицький, хоче зняти Вітовського. Ага-га! Стрільці Вітовського люблять. А настроювати стрільців проти себе — небезпечно. І Кость Левицький дипломатично промовчав.
XXII
Під вечір першого листопада до Оксани завітала сусідка-перекупка — дебела, пащекувата молодиця, — і вони протеревенили майже годину. Власне, говорила переважно сусідка, а Оксана уважно слухала і під кінець бесіди знала все, що сталося минулої ночі у Львові. Найбільше тішило, що вбитих поки що нема, — отже, Ярослав живий і може з хвилини на хвилину з’явитись. Вона, паленіючи від сорому, випросила в перекупки чвертку горілки і кусник м’яса та заходилася смажити котлети. Відварила макарони.
Та Ярослав не приходив. Вона лягла, розгорнула Франкові «Перехресні стежки», що їх учора позичила в іншої сусідки, спробувала читати, та дуже скоро відчула, що в голову нічого не лізе, бо вуха її насторожі — вона ловила кожен шемріт. У всякому разі, світла не гаситиме. Хай горить цілу ніч, щоб Ярослав знав: вона його чекає. Потому, зморена, то дрімала, то прокидалась — і так до півночі. Нарешті почула тихий у двері стукіт, одразу схопилася й босоніж помчала у коридор.
— Хто там? — спитала неголосно.
— Та ж я… — голос Грицана.
Вона миттю тремтячими від хвилювання руками відчинила, пропускаючи Ярослава попри себе, — лице його несвіже, брезкле, очі, здавалось, запухли. На поясі, при боці, звисала чорна кобура. Пістолет, — здогадалася Оксана.
— Ну-у-у… — видихнув Ярослав і важко опустився на тапчан. — Дай мені склянку води.
Він пив спрагло, жадібно, великими ковтками, а Оксана не відала, з чого почати розмову. І як себе поводити. Пригорнути? Поцілувати? Але Ярослав був ніби чужий. Оксана ніяк не могла збагнути, звідки в неї таке відчуття.
— Ось я й прийшов, — він спробував осміхнутись, та лише розтягнув-видовжив губи. — Ждала?
— Дуже… — прошепотіла Оксана.
— Сядь коло мене. — І обняв її, пригорнув, та не поцілував. — Геть з сил вибився. Пробач.
— Нічого, нічого, — лепетала Оксана, тішачись, що він біля неї, їй справді більше нічого не потрібно, лише б він був поруч. Завжди-завжди поруч; вона, одхилившись, щасливо похвалилася: — Я припасла горілки… Зараз вгощу тебе.
— Моя ти Мавко… — аж тепер нарешті посмішка вийшла спражньою. — Дай я тебе поцілую.
— І котлет насмажила, — защебетала Оксана. — Зараз ми з тобою повечеряємо. Добре?
— Звичайно.
Вона хутко, знову босоніж, метнулася до кухні, запалила газ, гріючи водночас, крім страв, і воду. Може, Ярослав захоче помитися. Коли ввійшла з горілкою до кімнати, аж зупинилась вражено: Ярослав, уткнувшись обличчям в подушку, на все горло хропів. Ноги його були на підлозі. Вона розгубилася: не знала, чи будити його до їжі, чи хай спить. Ні, хай відпочине. Але як він буде спати взутим, одягненим? Вона обережно розшнурувала його черевики — Ярослав наче мертвий, тоді так само обережно поклала ноги на тапчан — він усе не прокидався. А сама сіла над ним, розглядаючи втомлене обличчя. Його білявий м'який чуб — нерозчесаний, змокрілий, уста аж підпечені, міцно стулені, він був неголений і схожий на хворого, під очима зібгалися зморшки. Його нездорова блідість лякала, бо такими блідими бувають покійники. Але Ярослав, переставши хропти, дихав дуже глибоко, наче відсапуючись.
Виключивши в кухні газ, вона знов сіла над ним, сиділа непорушно, боячись розбудити, в неї затерпла спина, проте вона не ворушилася, а він не просипався. Лише б Адам не прийшов! Господи, заступися! І мимоволі задрімала.
Ярослав проспав кінець ночі і половину дня, а вона все наглядала, їй було добре й приємно, що він тут, вона нічого не хотіла робити, вона була з ним. Примостившись знов на краєчку тапчана, прислухалася, чи не стріляють і чи ніхто не добирається до квартири — звичайно, Адам, — але було тихо, навіть на подвір’ї не чути дитячих голосів.
Грицан схопився раптово, наче вибризнула його якась хвиля, тривожно скочив з тапчана; Оксана, до краю ошелешена, спитала злякано:
— Що таке? Що сталося?
— А, будь воно неладне! — Грицан стріпнув головою. — Щось мене дивне розбудило… Котра година?
— Другу відбило на ратуші.
— Чому ти мене не розбудила?
— Ти був дуже втомлений…
— Однак треба було розбудити, — заговорив неспокійно й заклопотано. — Мені треба йти.
— Я не знала… — дивилася на нього винувато й закохано — настільки винувато, що ладна була стати перед ним на коліна. — Треба було попередити.
— Ну нічого. — І, оглянувши себе, вжахнувся. — Господи, який же я зім’ятий!
— Скинь, я випрасую.
— Оце так спав!
— Роздягнись же…
Він слухняно скорився їй, відтак, уже в самій білизні, засоромився і вмить скочив під ковдру. Вона залюбки ретельно прасувала піджак, штани, а він попросив:
— Дай щось випити — води або чаю.
