Маринович дзвонив по всіх усюдах ще й ще, аж допоки вночі не прийшла з головного вокзалу до Народного дому вість: двірець у руках противника; комендант, мовляв, діяв у відповідності з інструкцією Вітовського: на випадок невдачі вояки мають стягатися у напрямку Красного… Ганебний відступ! — оцінив Грицан і зрозумів: це — крах, хоча й надходять радісні повідомлення про перевороти у Тернополі, Золочеві, Сокалі, Раві- Руській, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Снятині… Це крах, бо упадок вокзалу — початок упадку Львова; стіна між Львовом і провінцією, — інші львівські вокзали другорядні, локальні. Разом з вокзалом в руках поляків опинилися й австрійські склади, де було все необхідне: зброя, харч, одіж; захопили поляки й залізничні майстерні.
Наступного дня Вітовський знов подався до Костя Левицького: в мене розпухли ноги — не годен далі командувати… Кость Левицький знайшов вихід: оскільки отаман Гриць Коссак повернувся з відпустки, ми його зробимо шефом штабу, а ви лишаєтесь комендантом… «Хай Коссак і буде комендантом». — «Це має затвердити Національна Рада. Отже, отаман Коссак буде вести оперативні справи, а ви, пане Вітовський, організаційні…»
Разом з тим Костю Левицькому вдалося укласти перемир’я; заключити заключили, але поляки висунули такі вимоги, що їх немислимо було прийняти: влада — цивільна і військова — йде у Львові паралельно, польські і українські війська творяться і організовуються явно і правно у взаємній від себе незалежності у касарнях, приділених їм комісією… Отже, суверенність української держави не визнавалася. Ксьондзи закликали з амвона боротися з українцями якщо не зброєю, то камінням, газети розпалили антиукраїнську кампанію, військові організації нарощували-гуртували сили, на мурах Львова появилася відозва:
ДО НАСЕЛЕННЯ МІСТА ЛЬВОВА!
Народився Польський комітет народовий, зложений з репрезентації міста і всіх польських політичних партій у Львові, який обняв тимчасову керму всіма політичними справами в місті.
Комітет іменував Начальну команду польських військ у Львові і взиває — з огляду зірвання перемир’я з Українською Національною Радою — все мужське населення, цивільне і військове, зголошуватися до польських частин у точках, обсаджених польським військом.
У свою чергу, наче у відповідь, в газеті «Діло» появився заклик до старшин і вояків, щоб ішли на поміч, набірна комісія — по Курковій вулиці, біля намісництва. На Вірменській вулиці, коло Народного дому, в українській бурсі закладено харчевню для всіх, хто несе службу, — запрошуємо працювати в ній українських пань і панночок…
Відозви і грабунки… Мішками тягли з магазинів муку, рис, цукор, каву… І спиртні напої — на Городоцькій вулиці повно п’яних.
А з полудня, третього листопада, почався наступ польських боївок трьома групами: Городоцькою, Кордецького, Янівською вулицями в напрямі костьолу Святої Анни; з горішньої Сапєги — до церкви Святого Юра і Єзуїтського городу; з долішньої Сапєги — до головної пошти.
Перша група зустріла належний опір і зупинилась на вулиці Бема, так і не захопивши касарень Фердінанда; друга здобула церкву Святого Духа і в митрополичій палаті влаштувала свій штаб, звідки почала форсувати атаку по вулиці Міцкевича на будинок галицького сейму; третя була обстріляна з цитаделі й застряла.
І все ж положення ставало чимраз прикріше: брак сил, резерву, вояки розбігалися…
Де підмога?
Де усуси?
Нервували Вітовський, Горук, Коссак…
А тут:
— На головну пошту готується напад! Дайте 50 люда!
— Касарні Фердінанда — в небезпеці! Дайте люда!
— Цитадель просить помочі!
— Поляки дійшли до сейму! Дайте люда!
— Що з усусами?
Вітовський уже знав, що з усусами. До весни нинішнього року вони разом з австрійськими військами перебували в Придніпров’ї і належали до групи архікнязя Вільгельма (Василя Вишиваного), що спершу стояла в Олександріївську, а потому Єлизаветграді. Згодом їх відвели на Буковину, де комендантом фактично став сотник Осип Букшований, під орудою якого було десь півтори тисячі стрільців, здатних до служби. Коли першого листопада одержали наказ Вітовського виступити, засаботували чернівецькі залізничники-поляки, довго не давали поїзда. А далі затримали ешелон в Снятині, на шість годин у Станіславі — півтори доби усуси пробивалися до Львова, а вивантажувались на Сихові, бо далі колія — в руках противника: чотири сотні піхоти, сотня кулеметників, — вивантажились і відразу в бій за головний вокзал і Цитадель.
Уночі, четвертого листопада, прибув другий ешелон усусів, з’явилися добровольці з Кам’янки- Струмилової, Золочева, Рудно. Було вирішено почати загальний наступ о шостій ранку. Після тригодинного бою… вокзалу не взято, і усуси відступили на Парсенівку.
Знов слабодухість, — думав Грицан, — добрі промовці — погані вояки, — загальна біда українців… Командували нижчі чини, а сотники перебували у вагонах… Брак твердої руки і мудрої голови! А помимо того, усуси звикли до позиційної війни, окопів, де можна було сидіти тижнями, а тут вуличні бої — стріляли з вікон, льохів, дахів… І лютий холод, і колючий дрібний дощ. А ввечері польські боївки були в цетрі Львова…
Всюди тріщить і рветься… Вітовський остаточно захворів: від перевтоми — нервовий розлад; кілька днів не знімав чобіт — розпухли ноги. І п’ятого листопада командуючим було призначено отамана Гриця Коссака, а начальником (шефом) штабу отамана Сеня Горука. Того ж дня Коссак видав наказ, закликавши стрільців утримувати позиції, окуплені кров’ю товаришів…
Нарешті виглянуло сонце…
Бої в центрі Львова…
І відозви Національної Ради:
«Український народе! Всенародним правом створив ти, український народе, на прарідній землі Осмомисла, Данила і Лева свою власну державу…
По 578 роках неволі, упокорення і нЬруги став ти, український народе, знову сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном…
Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі…
В ім’я цієї будуччини кличемо:
Одностайно, однодушно, карно і з усією рішучістю — вперед!»
«Українські вояки! Вам, що своїм геройством, подвигом обняли старовинний престольний город Лева у власть української держави та своїми грудьми та кров’ю своєю отеє вже п’ятий день обороняєте його… ми, Українська Національна Рада, щоб увіковічити наш історичний подвиг, встановлюємо отсим для кожного із вас войськову відзнаку: «За обняття Львова у власть Української Держави»…
Слава вам!»
«Під зброю!
Український народе!
В цій хвилі важиться доля твоя, доля твоїх дітей, твоїх внуків і правнуків…
Тому, хто тільки здоровий, нехай записується до української армії! Молодші, від 19 до 30 років, ідуть якнайскоріше до Львова для крайової служби. 17- і 18-літні та від 31 до 36 року життя нехай запишуться у повітового комісара для повітової служби, а найстарші нехай зголошуються у громадськім комітеті для служби в громаді».
З п’ятого на шосте листопада зійшлися воюючі сторони в торговельній палаті і опівночі заключили 24 -годинне перемир’я.
І хоча було заключене перемир’я, поляки, проте, нишком оточували середмістя, передусім збоку
