Йому доносили, що на Дрогобиччині всі двори винищені, зерно, виділене для посіву, зреквізоване, живий інвентар забраний на військові цілі, а в Бориславі польські військові частини, відступаючи, попалили склади з промисловими товарами та продовольством. Голод, холод… Війна з поляками.
А ще йому казали: пахне революцією, галичани-полонені, вертаючись з Росії, несуть більшовизм.
Часом Костю Левицькому хотілось зректися влади, якої він так жадав, — не сподівався чоловік, що все піде таким трибом, гадалося, буде, як за старих добрих австрійських часів: сеймові розмови, битви за трибуною, промови… А тут промовляли гармати, лилася кров.
Зараз, ведучи засідання, Кость Левицький все ж намагався надати йому бодай відносного спокою. І дійсно, якось врівноважено було ухвалено припинити поки що всі австрійські закони і розпорядження, приноровлюючи їх до інтересів ЗУНР, заодно ухвалено видати ще одну відозву «До зброї!».
Коли він закрив засідання, прибіг порученець і з жахом повідомив: полковник Стефанів скликав військову раду і пропонує евакуацію всього українського Львова.
— Та не може бути! — поблід Кость Левицький.
— Христом присягаюсь!
— Сам перевірю.
І подибав до Народного дому. Крізь метушню, сліпий рух стрільців продерся до полковника Стефаніва.
— Це правда, що евакуація?! — без попередньої, властивої йому, дипломатії поспитав з викриком.
— Така ситуація.
— Ситуація?
— Виходимо всі,— нервово сказав полковник Стефанів. — Не можна допустити, щоб противник знищив осередок Галицької Армії, а він має сили, він добре зорганізований.
— Може, це так зле не є,— промимрив Кость Левицький. — Може, ще вдасться поправити ситуацію. Треба перевірити, бо це дуже важливий крок.
— Я даю у ваше розпорядження авта, — полковник Стефанів був невмолимий. — І державні секретарі, і члени Національної Ради мусять виїхати.
— І все-таки виясніть ситуацію…
— Добре, протримаємося ще дві години, поки вияснимо, — врешті погодився полковник Стефанів.
А Поточняк двоївся. На засіданні військової ради він категорично виступив проти здачі Львова, а з другого боку, розумів, що становище критичне.
0 п’ятнадцятій годині почався повторний ворожий наступ. І такий, якого досі галицькі стрільці не знали: противник атакував з усіх боків. Це був дикий, шалений шквал вогню, який мав спопелити Народний дім, де містився штаб, спустошити намісництво, де перебував уряд, — противник поставив собі за мету розчавити республіку. Раз і назавжди!
Полковник Стефанів вислав делегацію на переговори — відповідь була коротка: у теперішньому стані операції перемир’я неможливе…
Заходив вечір — чорний, страшний вечір… Полковник Стефанів сказав Костю Левицькому:
— Виходу нема. Військо вийде зі Львова, організується, і до кінця листопада Львів знов буде столицею…
І Кость Левицький скорився: Державний секретаріат і більшість членів Національної Ради через Жовкву — Кам’янку-Струмилову — Золочів виїхали до Тернополя.
Чим глибшав вечір, тим ширшала невідомість.
Відтак усі кинулися до магазину, що був розміщений на Вірменській вулиці у двох кімнатах. В одній — взуття, зреквізоване з початком листопадових подій в австрійських магазинах, у другій — мундири. Щоби добро те не потрапило в руки поляків, дозволено було брати все, що хто хотів… І — брали. Найбільше дерлися за жовті черевики, що, на диво, були з одної ноги… В розпал тої веремії прибіг стрілець з розвідки:
— Ви тут збираєтеся, а Личаків вільний.
Одні вірили, другі — ні, бо ще недавно на личаківській рогачці було поранено кілька вояків.
— Таж коло церкви Петра і Павла, на рогачці, ходять вояки із синьо-жовтими відзнаками! — ревно переконував стрілець-розвідник.
— Це польський підступ! Таке вже було!
Магазин спорожнів моментально. І знов Народний дім наповнився людом. Рейвах. Дехто ходив п’яний. Ніхто не знав, що робити. Полковник Стефанів кудись зник. Отаман Горук безпорадно розводив руками. А розбурхане вояцтво бунтувало.
— Ганьба! Стид!
— Зрада!
— Де Стефанів?
— Нема причин кидати Львова!
— Ми вдержимо фронт! Ми фронтовики і краще це знаєм! І Високого замку не дамо!
— Ще тиждень протримаємось, заки наспіє підмога!
Молодий хвацький хорунжий пружно вискочив на стілець, замахав у відчаї руками:
— Залога Цитаделі не виконає наказу про евакуацію! На крайній випадок висадимо себе в повітря! Згинемо, а Львова не покинемо!
Та його ніхто не слухав. Усі заговорили-заволали водночас. Анатоль опустіло притулився до стіни. Йому здавалося, що наступила хвилина божевілля. А з усюд неслося:
— Такої ганьби усуси не переживуть!
— Ваші діти проклянуть вас!
— Такої Команди нам не треба!
— Хто боїться, втікайте! Ми зістанемось! Ми покажем, що місто можна вдержати!
— Команди не визнаємо!
— Нам треба диктатора!
— Хай ним буде отаман Горук!
— Панове-товариші! Та дайте собі спокій! — закричав нарешті отаман Горук, видираючись схвильований з товпи. — Не робіть зі мною комедій! Ситуація надто поважна. Якщо ви хочете далі бути військом, то шануйте дисципліну. І зважте, що накази про відступ одіслано на всі відтинки фронту. І змінити нічого не можна. О годині одинадцятій маємо покинути Народний дім. А поки що тримайте язик за зубами!
— Покинути Львів без причини… — і сльози.
