ліва брова. Ага! Точно! Микола, Микола… Ну-ну-ну… а, Шарварко… Микола Шарварко! Вони познайомилися випадково кілька місяців тому в Тернополі на вокзалі, Ярослав тоді вертав з російського полону й зайшов перекусити в буфет. Вільне місце було тільки біля цього червонощокого чоловіка. Він і присів. Чоловік заговорив першим, а потому запропонував чарку — Ярослав не відмовився, вони трохи випили, й розмова потекла веселіше, ба навіть на прощання розцілувалися.
— Ти що тут робиш? — навіть не привітавшись, вражено спитав Грицан і аж тоді подав правицю.
— А ти що?
— Приїхав на переговори про заміну нафти на зброю, — виронилось у Грицана, хоч не мав права на таке признання.
— І я! Однак з різницею, що міняю нафту на збіжжя, — весело признався-похвалився Шарварко, і його ліва розсічена брова посіпувалась. — Ми компаньйони!
— Що-о? — оторопів Ярослав. — Нафту на збіжжя?
— А що?
— Ти спекулянт?
— Ні-і,— протягнув Шарварко. — Який же я спекулянт? Я дію за дорученням управи міста Станіслава.
— Станіслава?
— А ти думав?
— Ось що! — без вагань різко сказав Грицан. — Це шкідливий крок. Самочинство — грабувати народне добро.
— Яке тепер народне добро?..
— Вертайся додому! — Грицан не знижував тону. — Я говорю від імені секретаря військових справ ЗУНР полковника Вітовського.
— Він сотник…
— Полковник! — рявкнув Іштван.
— То й що?
— Тебе судитиме трибунал! — Іштван визвірився.
— Чого ви до мене причепилися? — Шарварко знизав плечима. — Я виконую волю управи Станіслава. А помимо того, нині-завтра договір буде підписаний, і зараз пізно щось змінити.
— Не знаю і знати не хочу! — сік Ярослав. — Якщо не поїдеш геть, то ці торги тобі дорого обійдуться!
— Знаєш що — поговоримо ввечері, бо зараз я кваплюся, — і Шарварко розмашисто рушив до виходу.
А Грицан приголомшено залишився стояти, мовчки втупившись поглядом у Гаваші,— той німував.
— Що скажеш? — нарешті Ярослав видушив слово.
— Навіть геній такого не придумав би…
Ярослав добув сигарети, закурив і… почув українську мову — двоє вийшли, мабуть, зі свого номера й радились зараз, куди податися: на Дунай, в шинок чи до борделю? І знов оторопів Грицан. Глянув на цю пару. Середніх літ мужчини. Нормально одягнуті. Правильні риси обличчя. Люди як люди. Правда, його здивувало, чому вони про все не домовилися в номері, та тільки секунду про це мізкував, бо в наступну секунду якась дивна хвиля кинула його до мужчин:
— Гратулюю, земляки!
На лицях — маски.
— Звідки? — напирав Ярослав.
— А що? — оговтався молодший.
— Та інтересна зустріч…
— З Дрогобича, — сказав старший.
— Що ж ви тут поробляєте?
— Торгуємо, — весело сказав молодший.
— Приїхали переговорювати з мадярами в справі продажу нафти, — поважно уточнив старший.
— Нафти? — і знов Грицан оторопів. — На чиє уповноваження?
— На своє,— показав зуби молодший.
— Якщо через двадцять чотири години ви не покинете Будапешта, я відставлю вас до жандармерії!
— Хто б тебе боявся!
І обох наче вітром здуло. Іштван підступив до Ярослава. Так вони й стояли посеред холу як обпльовані.
А наступного дня було саме потрясіння: симпатичний міністр зустрів Грицана й Іштвана не те що стримано — у великих його чорних очах Ярослав прочитав тривогу, а навіть не стільки тривогу — було таке враження, ніби міністр завинив перед ним.
— Допіру були в мене поляки, — поручкавшись, сказав міністр. — Вони пропонують бориславську нафту взамін за зброю.
— Але ж Борислав не їхній! — вигукнув у відчаї Грицан. — Борислав — місто нашої республіки.
— Гаразд, я подумаю… А поки що огляньте фабрику зброї, порозумійтеся з власником.
— Скажіть одверто, пане міністр, нам що-небудь світить? Чи, може, їхати геть?
— Гроші маєте?
— Трохи.
— Беріть у власника фабрики готівкою — скільки можете, а щодо обміну «нафта — зброя» — я докладу всіх зусиль, щоб така угода була укладена. Їдьте негайно. Моє авто до ваших послуг.
XXIX
Десь гупнула гармата, і Поточняк вмент прокинувся, стріпнув з віч дрімоту, довкола так само тривожно зірвались на ноги всі старшини — полковник Стефанів, отаман Горук. Анатоль поспішно вийняв з кишені годинника: шоста. Ага! О шостій ранку двадцять першого листопада закінчувалося перемир’я з поляками.
Гнітюча напруга. Аж моторошно. Всі якось тупо поглядали одні на одних. Тут, у штабі, кожен розумів ситуацію: Львів, середмістя, як і раніше, в повному кільці. І кожен передчував, що противник стискатиме це кільце неймовірно, щоби роздушити неначе яйце…
Однак надворі було темно, непроглядно, і стрілянина — спроквола, вояки мовби прощупували одні одних.
— Що будемо робити? — Анатоль поправив пенсне, ніби в такий спосіб легше було дивитись на полковника Стефаніва.
— Поки що боронитися.
— Я дам відповідні накази, — сказав отаман Горук.
А Поточняка весь час бив якийсь внутрішній дрож, аж паморочилась голова, — він розумів, це не страхопудство, однак ніяк не міг збагнути, чому його термосить.
Чим ближче до світанку, тим густішала стрілянина, а десь коло одинадцятої заговорили з обох сторін гармати. Донесення були однозначні — почався страшний наступ поляків. Поточняк не побіг на передову, залишався у штабі й разом з полковником Стефанівим та отаманом Горуком шукав бодай найменшого шансу, аби залатати дірки, в які могли прорватися ворожі боївки.
А тим часом у колишньому намісництві, що було осідком уряду, Кость Левицький зібрав засідання Національної Ради і Державного секретаріату. Крім війни, були жорстокі будні. Вчора йому подали текст пісні про долю Бориславсько-Дрогобицького терену. І хоча текст пісні був в’їдливий, неоковирний, проте, мабуть, достовірний:
