ложечкою. Проте не наважився будити Вітовського. А воно, ніби навмисне, ссало й ссало, аж кольками віддаючи. Треба, мабуть, у Зборові буде підкріпитися, — подумав, — тільки в який спосіб підлеститися до Вітовського, щоб не гарчав?.. Хіба… Га? А що!
Так, Зборів пам’ятний для народу: в 1649 році тут відбулася битва між ляшками-панками на чолі з королем Яном II Казимиром і козаками Богдана Хмельницького, до якого приєднався кримський хан Іслам- Гірей Третій, — Богдан розгромив Яна… Еге, розгромив, — з гіркотою подумав Грицан, — розгромити розгромив, а кінець був печальний: переможений король почав переговори з Іслам-Гіреєм, обіцяючи тому грошову винагороду, а його вояцтву дозвіл на грабунок України по дорозі до Криму. Та не на це злакомився хан — він був зацікавлений, щоб обидві сторони — Україна і Польща — довше воювали, ослаблюючи одна одну, тож Іслам-Гірей, зрадницьки припинивши воєнні дії, примусив Хмельницького піти на угоду з Польщею — кабальний для України Зборівський договір.
Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.
Вітовський стріпнув з віч дрімоту.
— Де ми?
— Під Зборовом, — поспішно сказав Ярослав. — Між іншим, отам неподалік — козацька могила.
— Я бачив її.
— Може, пом’янемо? — обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.
— У Тернополі.
— До Тернополя ще добрих тридцять кілометрів…
— Дати щось на зуб? — не повертаючи своєї маленької голівки, спитав Устимчик.
— Та ні, потерплю…
Короткий листопадовий день — сірий, важкий від набряклих вологою хмар — згасав, наче сухотний чоловік, — заки прибилися до Тернополя, розтерзану війною землю окрили похмурі сутінки. Вітовський велів Устимчикові їхати до готелю.
— Зараз, Славчику, замориш черв’ячка, — і добродушно підморгнув Грицанові.— А то, бачу, геть охляв…
— Як і ти, до речі!
— І я… — Іштван протер очі.
Оселившись, всі четверо зійшли до мляво освітленого ресторану вечеряти. Вітовський передовсім попросив свіжих газет. І поки кельнер сервірував стіл, розгорнув «Діло».
— О! Є! — жваво, зраділо вигукнув. — Чутки підтвердилися: на Великій Україні створено новий уряд — Директорію.
— Хто ж туди ввійшов?
— Швець, Макаренко… Володимир Винниченко… А Петлюра водночас головний отаман всеукраїнського…
— … ще не існуючого війська? — засміявся Іштван.
— Ну, чому ж? — спохмурнів Вітовський. — У Білій Церкві стоять Січові стрільці Коновальця. Це неабияка сила.
— Скоропадському капець! — резюмував Грицан.
— Звичайно, з гетьманщиною буде покінчено!
— І можна нам розраховувати на поміч? — якось чи наївно, чи по-дітвацьки спитав Іштван.
— Ми однієї крові діти. — Вітовський відклав часопис і взявся за ложку. — Україна мусить бути єдиною.
— Я, зрозуміло, за, — сказав Грицан. — Але, вибач, страшенно сумніваюся, що дійдемо згоди. Так, ми одної крові діти! Але виховані в різних оселях.
— Ти хотів їсти… — сказав Вітовський. — І не забувай, колего, маємо зустріч з державним комісаром Тернополя і повітовим військовим комендантом. Зрозуміло, організаційні справи будемо вирішувати завтра, а нині хай покажуть будинок, який я просив підібрати для нашого секретаріату. — Він помовчав. — А тепер ось що, добродії: вам обом завтра випадає виняткова місія.
— Яка ще місія? — поглумився Грицан.
— Повторюю: виняткова, — цілком серйозно сказав Вітовський. — Отже, будьте до всього готові.
— Не люблю, коли мене інтригують.
— Ні, друже, це не інтрига, — сказав Вітовський. — Мені самому треба все ще раз обміркувати.
Будинок для Секретаріату військових справ усім сподобався — колишній австрійський банк.
Наступного дня, після від’їзду Вітовського, поляки тричі бомбили місто з літаків, хоча й було укладене перемир’я.
Поточняк і обурювався, і тривожився, і нервував, він звинувачував і Вітовського, і Стефаніва, і Горука: треба було кинути всі сили на здобуття Львова! Ех, якби командувачем був він! А коли йому доповіли, що до Львова прибув представник французької місії в Румунії, прибув як представник французького уряду, — вкрай розлютився. І коли полковник Стефанів повернувся з аудієнції в Костя Левицького, спитав нетерпляче й різко:
— Ну що там?
— За посередництвом французького делегата перемир’я продовжено до шостої години ранку двадцять першого листопада, — чітко виговорив полковник Стефанів, наче рапортував.
— Мета?
— Мета благородна: француз хоче мати змогу порозумітися з обома воюючими сторонами.
— Фікція! — розлютився Анатоль. — Туман в очі!
— Чого ви так міркуєте? — полковник Стефанів гостро насупив брови.
— Бо фікція! — повторив Анатоль. — Якщо той француз так прагне порозуміння, то най би відразу, водночас збирав був обох противників, а не ліз спершу до поляків.
— Ну-у… це його право. Ми не можемо йому диктувати, — сказав помірковано полковник Стефанів.
— А що Левицький?
— Схвалив акцію. Перемир’я дасть нагоду вести переговори при посередництві французького делегата.
— Знов теревені! — Поточняк не знаходив собі місця. — Невже ви всі не розумієте — переговори ні до чого не приведуть! Поляки не ступляться зі Львова. Ніколи!
— Що радите?
— Виганяти їх!
— Виганяти… — протягнув полковник Стефанів. — Якщо прибуде з краю потрібна сила, я очищу Львів за два-три дні.
— А якщо не прибуде?
— Прибуде! — впевнено прорік полковник Стефанів. — Ми в силі тримати Львів два-три тижні, заки Вітовський організовує військо.
— А якщо поляки одержать підкріплення?
— Звідки? Дорога на Перемишль блокована.
— Чому ж у такому разі розвідка доносить, що на околицях Львова, під Городком і Яновим поляки згруповують свої сили? — не поступався Анатоль.
— Це, можливо, перегрупування…
— Гаразд, побачимо, — зітхнув Поточняк. — Вийду та хоч трохи дихну повітря — голова розвалюється.
Усе на світі має свою межу, ніщо не вічне, як, власне, і людське життя. Анатоль це добре усвідомлював. Ні, його не роз’їдав песимізм — Анатоль фанатично вірив у свою державу, вірив, що вона вистоїть. Тільки бунтував-гнівався, що не так усе робиться, як належало б.
