римський «колегіум рутенум», аби стати попом; то, прочитавши, що на італійському курорті українська сім’я шукає репетитора, покинув усе і поїхав; так само помчав до Канади, аби вести там курси української літератури та історії. А взагалі Петро — один з освічених галицьких інтелігентів.
— До редакції часопису «Український голос», — виплутуючись із своїх дум і дивлячись поперед себе, кинув Устимчику, коли в’їхали в засніжений Тернопіль.
Карманського застав у його тісній конторці. Петро мало змінився. Густе волосся, продовгувате лице з широкими губами, на куточках яких опускалися акуратно підстрижені вуса, пенсне приховувало зажурені очі. І взагалі весь він був меланхолійно насупленим, похмурим. На Дмитрове привітання щось невиразне буркнув, не відриваючи погляду від гранок.
— Ти що, загордився? — без обурення підвищив голос Вітовський, підходячи до столу.
Аж тепер Карманський підняв голову і, машинально поправивши пенсне, враз перемінився:
— А-а, Дмитро… — знітивсь. — Вибач, але ця проклята газета скоро зведе мене в могилу.
— Допустимо, я в це не повірю, бо якщо тебе не звели в могилу жінки чи римляни, то газета… Що таке газета? Її, як коханку, завжди можна покинути.
— А хліб?
— Іди жебрати… — пожартував Дмитро. — Торбу можу подарувати.
— Міністерську? — Карманський одсунув гранки. — Сідай. Хоч надивлюсь на міністра, а то ти вже стільки днів у Тернополі і ніяк не вдостоїш честі одвідати старого приятеля.
— Саме тому, що міністр, — скрушно прицмокнув Вітовський. — І якби не службові справи, то, напевне, і далі не вибрався б до тебе. Відразу прошу пробачення: справ у мене більше, ніж по горло. Розмовляти будемо нормально, чисто по-людськи, але прошу вважати нашу розмову офіційною і, що говоритиму, брати до уваги. Потреба часу.
— Кого-кого, а тебе послухаю.
— Усім відомо, що ти не належиш ні до москвофілів, ні до австрофілів. Ти такий самий патріот української нації, як і я, — поволі вів Вітовський. — Ні, я не прийшов тебе до чогось агітувати, на когось настроювати. Але ти редактор урядової газети. Тож мушу зауважити, в твоїй газеті дуже часто тягнеться така лінія: слава Богу, що розвалилася Австрія, нарешті всі українці стали вільними, щасливими. — Вітовський облизав вуста. — Нащо травмувати людей? Нащо, зрештою, настроювати людей проти себе?
— Я хочу, стараюся підняти дух людський, — делікатно пояснив Карманський. — Клич моєї газети: «До зброї! За волю і землю!» Разом з тим я переконаний, що нам треба доброго ватажка-українця, який би став проводирем галичан.
— Ти часом мене дивуєш. Ти стільки проїздив по світу, чотири роки вчився у Ватікані, знаєш кілька мов, доволі мудрий чоловік, та інколи впадаєш… Ну, як сказати…
— Ось назавтра йде передовиця, — Карманський моментально скористався з паузи, — в якій чорним по білому викриваються протиурядові елементи, авантюристи, саботажники.
— Вибач, але, замість передовиці, піде ось це, — Вітовський простягнув учетверо акуратно складений аркуш. — Наказ секретаря військових справ про те, що із завтрашнього дня по всій Західно-Українській Народній Республіці вводиться стан облоги. Прошу надрукувати.
— Це все так серйозно? Невже?
— Добродію Карманський, пора опускатися з поетичних піднебес на грішну землю й підкувати свого Пегаса, — несподівано різко заговорив Вітовський. — Те, що «Український голос» щоразу наголошує, що герб ЗУНР — золотий лев на синьому тлі, а прапор синьо-жовтий, справі не поможе.
— Не так уже часто ми про це пишемо.
— Згоден, перебільшую, але зрозумій, друже, кожне слово нині повинно бути мечем, а не шоколадкою.
— Здається, ніби розумію.
— Повторюю: я не приїхав ні сваритися з тобою, ні читати тобі нотації. Але зваж на ситуацію. Гадаю, ми порозумілися. А думати ти вмієш. Я прощаюся з тобою, бо завтра раненько їду на фронт.
Вони по-товариськи попрощалися, і Вітовський велів Устимчику крутити кермо до резиденції Петрушевича. Той, сумно підперши долонею підборіддя, чапів за робочим столом. І такий уже мав причавлений вигляд, що Вітовський по-справжньому перейнявся тривогою.
— Пан президент часом не захорували?
— Захворів доктор Кость Левицький. І то серйозно. Ми допіру посадили його на потяг до Станіслава.
— Так, це велика втрата для нації,— розкусивши крок Костя Левицького, поглумився Вітовський. — Ай-я-яй! І що ми тепер будемо без нього робити? Га, пане президенте? Нація пропаде…
— Керманичем Ради державних секретарів я призначив доктора Ізидора Голубовича. — Петрушевич так і не збагнув його глуму. — Як міркуєте, підходить? Справиться?
— Ідеально! — Вітовський хотів сказати «ідеальний баран», але стримався і сказав інакше: — Я видав наказ про стан облоги на території всієї республіки.
— А це не попсує нам? — насторожився Петрушевич.
— Це допоможе нам позбутися хаосу. Далі. Помешкання для штабу в Бережанах я підібрав. Дозвольте мені розпорядитися, аби Омелянович-Павленко з Мишковським негайно виїздили, — він зробив паузу. — Навіть сьогодні.
— Так поквапно?
— Якщо так поквапно втік від державних справ цей хитрий, як старий обкусаний лис, Левицький, — суворо сказав Вітовський, — то чому не може поквапно приступити до роботи командуючий армією? Нам же треба організаційно її сформувати.
— Я йому зателефоную…
Петрушевич намірився ще щось сказати, навіть розкрив рота, але раптово ввійшов Омелянович- Павленко, а слідом — Мишковський. Генерал, як завжди, був одягнутий в армійський мундир російського офіцера — однострій захисного кольору, але без погонів, а там, де мали бути погони, де, вірніше, колись були погони, темніли сірі полоси. Це був його улюблений мундир, як свідчив Устимчик, він не хотів його знімати, як і не хотів знімати нагород, бо вони свідчили про його героїзм, військову доблесть. Він довідався, що галичани охрестили його генералісимусом, однак не образився, це навіть лестило його натурі.
Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман — людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація — він усе-таки секретар військових справ, міністр.
— Прошу знайомитись, — Петрушевич повернув голову до Вітовського. — Наш державний секретар військових справ…
— Я здогадався! — перебив його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. — Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?
— Ви не помилилися, — сказав Дмитро.
— Будемо знайомі,— і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.
— Радий знайомству, — сказав Дмитро.
— Мишковський…
— Прошу сідати, панове. — Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. — Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.
У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.
— У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. — Петрушевич облизав губи. — На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? — і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.
— Я очікую корпусів Петлюри, — впевнено мовив той не запинаючись. — Петлюра обіцяв два корпуси. — І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. — А своїх сил для наступу… — Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. — Своїх сил поки що замало…
