розвинута інтуїція по найнепомітнішому для інших жесті ловила те, що діється в цю хвилину на душі співрозмовника, що від нього можна чекати. І справді, не встигли всі добре всістися, як генерал Картон де Віярт категорично заявив:
— Ми вимагаємо негайно припинити війну! Одумайтесь, панове! У Парижі почалась Мирна конференція, а ви тут стріляєте. Здається, ви єдині, хто в такий момент стріляє.
Грицан запримітив, як зблід, розгубився Вітовський, мабуть, не відаючи, як поступити далі, бо ж спершу треба було сісти за стіл переговорів, аж тут раптом така категорична заява. Я ж пророкував, — подумав Грицан, — я відчував… Та по хвилі Вітовський оговтався й м’яко зауважив:
— Але ж і противник стріляє.
— Так, ви повинні негайно припинити стрілянину! — менторським тоном підтвердив-звелів генерал Бертелемі, не слухаючи того, що сказав Вітовський.
— Ми згодні припинити вогонь, але якщо це зробить і противник, — мусив втрутитися Грицан, бо треба було не лише виручати Вітовського, але й не віддавати ініціативи. — Отже, слово за противником.
— Все буде полагоджено, — похмуро й поспішно запевнив Бертелемі, оглядаючись на членів місії.— Ми сьогодні ж матимемо розмову з вашим, як ви кажете, противником. Значить, будемо вважати, що домовились. А поки що запевняємо вас, що на двадцять чотири години від імені Антанти ми забороняємо будь-які бої. На цьому дозвольте нашу попередню розмову закінчити.
— Як? — ковтнув повітря Вітовський.
— Ми відбуваємо до Львова.
Вітовський був приголомшений: це був ніби якийсь демарш, так справжні дипломати не розмовляють. А місія, наче гайвороння, знялась зі своїх стільців. І тільки каблуки закалатали… Якийсь час у кімнаті стояла гробова гнітюча тиша. Першим її порушив Вітовський — проковтнувши гіркий клубок, невдоволено заговорив:
— Нам треба було за всяку ціну взяти Львів до початку Мирної конференції. А тепер вони ставлять нам свої умови, тепер їдуть до Львова як до міста, що належить полякам. Ох! — і затиснув зуби.
— А сили? — буркнув Омелянович-Павленко. — Де б ми взяли тих збройних сил, здатних захопити Львів?
— Ви гадаєте, у поляків зараз великі сили? — зблиснув пенсне Поточняк. — Та не жартуйте, генерале! Ми ж не діти. Ми також дещо розуміємо. А вам безперестанку здається, що маєте справу з дитячим садочком.
— І все ж таки нам спершу треба було організувати армію, — бурмотів під ніс Омелянович-Павленко, ні на кого не дивлячись. — Усе не так просто, як комусь здається.
— Ми її вже два місяці організовуємо! — злісно, в унісон Анатолю кинув Вітовський і різко підвівся.
— Безглуздя! — тільки й сказав Грицан. — Найчистішої води безглуздя! Ми виглядаємо дурнями.
Роздратований, втомлений, повернувся Дмитро до Станіслава. Він їхав і думав про великі упущення, несерйозність і невимогливість тих, у чиїх руках доля армії і держави, про безнадійність затіяної справи. Те ж саме думав і Грицан, куняючи на задньому сидінні; сердито мовчав Поточняк, якому Вітовський звелів повертатися. Роздерти треба Омеляновича-Павленка, бо вже була бодай одна нагода відбити Львів! А він усе тягне та тягне, наче боїться програти битву, аби потому на нього не нарікали.
У Станіславі Вітовський відпустив усіх: Грицана, Поточняка, Устимчика, — а сам відразу ж подався до Петрушевича, аби викласти свої думки щодо дій Омеляновича-Павленка та поінформувати про хід переговорів. Петрушевич вислухав його уважно, пройшовся по кабінету і доволі тепло промовив- розрадив:
— Заспокойтеся, пане Дмитре, тепер буде інакше. Я переконаний, що все піде на лад. Найголовніше — що ми нарешті з’єдналися з Великою Україною. Велика територія, спільні зусилля… Не сумніваюся, нас підтримають.
— Цілковита формальність! — скипів Вітовський. — Що з того єднання? Ми воюємо з поляками, а Директорія не виповіла війни Польщі. Отже, цим кроком Петлюра продає нас!
— Ось місія Антанти приїхала, вона вже пильно приглянеться до нашого становища…
— Місія! — Вітовський аж клекотів. — Вони п’ють у Львові каву з коньячком, відтак поїдуть пити до Варшави.
І, як було, так і залишиться. Місія підтримає Пілсудського, Петлюра буде мовчати… А ви втішаєте себе тим, що сталися зміни, бо, мовляв, ми об’єдналися. Насправді ж нічого не змінилося. Може, єдине, що змінилося, — назва була Західно-Українська Народна Республіка, а стала Західна область Української Народної Республіки. Але назва — це та ж одежа. Одягни людину хоч у золоті шати, а як душа гнила, то ніякі одежі не вилікують.
— То що ви пропонуєте?
— Розум мати!
— Скажете…
— Усе, пане президенте, я йду відпочивати, бо завтра їду до Бібрки, куди прибуде полковник Тарнавський.
На тому їхня розмова закінчилася. Єдине, чим можна було потішитися, — перемир’ям на добу.
XIV
Полковник Мирон Тарнавський походив з Радехівщини. Він народився в невеличкому селі Барилові, що ближче до славного і трагічного Берестечка, ніж до самого Радехова. Хоча був сином священика, проте не цурався дітей сільських, у каждім разі, не одділяв себе від них. Закінчивши сільську школу, записався до німецької гімназії в Бродах. Після іспиту зрілості — однорічна військова служба: півроку офіцерської школи кадетів у Львові і півроку практики у 30-му батальйоні в Бродах, після чого йому присвоїли ступінь лейтенанта (четаря). Відтак повернувся додому, відпочивав. Через рік — державний урядовець. Та ненадовго, бо рухливої та нервової вдачі, тож не жадав чиновничого життя, а надто що треба гнутися в три погибелі перед начальством, — він мріяв про армію! І через сім місяців одягнув мундир. З перших днів війни — на фронті. За бій під Куропатниками нагороджений орденом Залізної Корони. У січні 1916-го його приділили до Українських Січових стрільців. Був комендантом Коша. А потому австрійське командування його відкликало, — знов на фронті. І шлях від лейтенанта до полковника.
Він змалку любив пригоди… І збитошний був. Одного разу прив’язав котові до хвоста надутий міхур та й пустив у кухні межи горшки. Переляканий кіт стрибав, як навіжений, по глечиках, мисках, перевертаючи їх догори дном, а міхур усе шелестів… А то якось старший брат привіз пістоля, що ним стрілялось у горобців шротом. Коли брата не було в хаті, малий Мирон узяв того пістоля й подався до кухні, де служниця мила посуд. Глянув на неї грізно й прорік: зараз застрелю! Погроза не справила на служницю враження. Тоді звів курок, щоб «тріснуло», натиснув, і воно справді… тріснуло: несподіваний гук, клуб диму, а служниця зсунулася прямо в цеберку з помиями… «Убив!» — волала. А Мирон з хати — на оборіг, — потому сам не відав, як туди видряпався. Звідтам, з оборога, стежив за всім, що діялося. Аж під ніч умовила сестра злізти, запевняючи, що нічого йому не буде, — сталася невелика біда: шріт неглибоко вліз у шкіру, і мати його виколупала. Це був його перший постріл у людину… Та найбільша втіха та приємність — потайки вивести зі стайні коня й драпанути на ньому ген-ген полями… А ще брав батькову мисливську рушницю, користуючись неувагою домашніх, — рушниця була вища від нього, проте героїчно ніс у поле і цілився в дичину. Не стріляв, бо не була заряджена. Так, любив Мирон пригоди!.. Якось улітку влаштував перегони коровами через Судилівку, що протікала повз село, — корова плаває краще за коня, — хлопці хапалися за хвоста — і это скоріше… Взимку виводив своїх собак далеко за село, запрягав у санчата і гнав їх додому… І не конче хотів учитися. У Бродах гнітила незвична обстановка, чужа, — євреї, німці, поляки, українці — кожен собі, національні моменти в гімназійному житті проступали доволі блідо. Любив і мав потяг хіба що до фізики та математики. За решту сипалися двійки. І батько перевів до львівської гімназії: може, зміниться дитя… З-під ринви на дощ… З-під граду двійок — до Барилова.
Стурбований батько найняв репетитора і — за два роки три класи. І знов — Броди. І — атестат
