зрілості.
«Усяк було…» — думав зараз полковник Тарнавський, проганяючи далекі милі спогади та поглядаючи на присипану снігом Бібрку — це княже містечко, що тепер служило постоєм команди II корпусу й було розташоване за 36 кілометрів од Львова.
Поки сюди доїхав Вітовський, полковник Тарнавський з властивою йому оперативністю підібрав собі ад’ютанта — потрібна права рука. Ад’ютантом був юний четар Дмитро Паліїв. Тарнавський одразу виділив з-поміж інших найголовніші його риси — чесність і почуття обов’язку, дипломатичний хист у виконанні таких доручень, де потрібен такт, швидка орієнтація і висока зарядженість.
— Чаю, Дмитре, — розпорядився Тарнавський, як тільки Вітовський переступив поріг та поручкався.
— Він готовий, — сказав Паліїв.
— Подай нам. — І до Вітовського: — То ви мене роздягали, а тепер дозвольте роздягнути вас…
— Можна назовсім…
— Ні, ще рано, — посміхнувся Тарнавський. — Я знаю, що ви од мене чекаєте. Отже, пане полковнику, доповідаю: команду корпусу я перебрав.
— Це найголовніше.
— Це перша борозна на цілині. Стан справ — не вельми… Певне, ваші штабісти вас трохи оциганили. Людей в корпусі — всього дев’ять тисяч, у строю — сім.
— Корпус поповнимо, — Вітовський хмурнів.
— І якнайскоріше.
Паліїв приніс чайник, цукор, чашки, сам їх спритно наповнив і вернувся у передпокій.
— Я був під Львовом, — глухо повів Тарнавський. — Взяти його зараз неможливо. Як це не сумно. З Високого замку поляки все бачать, будь-яка спроба атакувати відразу паралізується. Отже, потрібні гармати для штурму. Крім того, в армії переважно селяни, які погано знають місто й погано орієнтуються у вуличних боях. Власне, це посвідчили і листопадові дні. Я не хочу осуджувати своїх попередників, але був час підготуватися до наступу, ми його втратили, а зараз сили поляків двократно переважають наші. Далі. Потрібне авторитетне командування. Треба, на моє переконання, покінчити з «двома У країнами». Або наступати на всіх фронтах. Надії на Петлюру, по-моєму, безнадійні. Дарма Петрушевич будує якісь там плани. Отже, поки що мені залишається вести затяжну облогу Львова.
— Облога Львова… — Вітовський похитав головою. — Постійна облога Львова… А може, то облога нації?
— Може, — сказав Тарнавський. — Наукові сентенції — справа політиків і філософів. Я військовий. Отже, голошу, що відтинок фронту під Львовом такий: Рясна-Польська — Збойська — Малехів — Чортова Скеля — Сихів — Сокільники — Скнилів.
— Ми — під порогом у своєму домі…
— Виходить, так.
— Що ж, поки що маємо тимчасове перемир’я.
— І це добре. Але до чого воно приведе?
Запитання повисло під тьмяною стелею, — десь на подвір’ї голосно, зголодніло забекала коза.
XV
Передбачення Тарнавського справдилися — тимчасове перемир’я ні до чого не привело. Польське командування відновило бої. Були зайняті Угнів і Белз. Частини Галицької Армії почали відходити до Кристинополя. І Вітовський викликав до телефону Мишковського:
— Прошу доповісти обстановку.
— Ми стримуємо атаки противника…
— А конкретно?
— Ми розбили остаточний план контрнаступу, — бадьоро запевнив Мишковський. — Значить так: третій корпус Кравса наносить удар у районі Судова Вишня — Городок, щоб відтягти від себе головні сили противника; перший корпус Курмановича стримує удар Сокаль — Белз — Рава-Руська; другий корпус Тарнавського має потовктися біля Львова…
— Що значить — потовктися?
— Ну… Я… я мав на увазі відвернути увагу противника, — похопився Мишковський. — Так, стримати удар противника, а тим часом Кравс рве залізницю Перемишль — Львів. Отже, Львів буде відрізаний від головних сил, і його можна буде взяти штурмом.
— Такий план мені вже пропонували.
— Хіба?
Вітовський кинув трубку. Сили покидали його. Зрозумів, більше цієї напруги не витримає. І він наважився на останній крок: було оголошено нову мобілізацію до Галицької Армії — всіх богословів, поголовно всіх, хто народжений в 1883–1900 роках, усіх учнів середньої школи до 1901 року; він зняв Мишковського, а натомість призначив полковника Віктора Курмановича, віддавши його перший корпус у руки полковника Осипа Микитки, — він пустився на останній крок і, не витримавши далі хаосу, урядової плутанини та всього іншого, подав у відставку, залишаючись, однак, членом Національної Ради. Петрушевич відставку прийняв і призначив Віктора Курмановича державним секретарем військових справ, залишивши водночас і начальником штабу армії.
Грицан з Поточняком ходили наче у воду опущені — вони не могли собі уявити Галицької Армії без Вітовського, а той поспішно виїхав до родини в Рожнятів… Вітовський гостив у дружини та донечки, а Поточняк з Грицаном у складі урядової делегації знов їхали, вже без Вітовського, до Ходорова на повторні переговори з місією Антанти.
В одному з обідраних сіл, за Дністром, раптом заглух мотор. Мусили зупинитися. Поки Місьо щось там лагодив, з усюд, мов горобці на поживу, позліталися діти — жовті, як віск, у вбогій одежі, з онуччям обмотаними ногами — вони тягнули до всіх худі долоньки й благали-лепетали:
— Дайте щось…
Витрушували все, що було. Лише Місьо незворушно порпався в моторі, ні на кого не звертаючи уваги.
— У тебе є в запасі що-небудь? — ласкаво торкнувся до його плеча Поточняк, як колись любив це робити Вітовський. — Поможи дітям. Бачиш, які…
— Ні, нічого нема, — не витягаючи з капота голови, понуро відбубонів Устимчик.
— А як знайду?
— То шукайте… — Місьо загиготав, але тут раптом з’явилася сива жінка з дитиною.
— Я три тижні хліба не виділа…
— Ми все роздали дітям… — вибачливо промовив Ярослав, позираючи на Устимчика, котрий вже чипів за кермом.
— То візьміть мою дитину, хай не бачу її муки, — простогнала крізь сльози сива жінка.
— Ну, зараз, — обізвався Місьо.
Він незграбно вибрався з машини, порився у багажнику, витягнув звідтам буханець хліба і скибку старого сала. Сива жінка жадібно вхопила. І крізь сльози:
— Коли зміна буде?
— Яка зміна? — не зрозумів Поточняк.
— Коли прийдуть більшовики чи румуни, бо вже за тої України всім смертю лягти…
— Буде зміна, буде… — проронив Поточняк крізь зуби, — чекайте зміни. — І кинув Устимчику, аби їхав.
До самого Ходорова всі наче язика проковтнули. Місьо підігнав машину до штабу Галицької Армії. Ручкаючись з Курмановичем, Грицан стурбовано спитав:
— Приїхали?
— Ждемо, — кивнув той, дивлячись спідлоба.
