XXI
За наглухо заштореним вікном стояла чорна ніч, шемрав травневий дощ. Петрушевич не лягав. Підперши обома руками голову, сидів за столом. Чому ж такий нелад? Адже найголовніше, про що так багато люди в усьому краю балакали, чим обурювались, чого, власне, вимагали, зроблено — земельний закон прийнято й опубліковано: вивласнюються всі посілості, церковні землі, що перевищують норму індивідуального права; вивласненою землею наділяються передусім безземельні і малоземельні жовніри, вдови і сироти; поділ почнеться після війни, а земля, вже зараз земля переходить у руки держави. Опріч того, опубліковано закон про вибори до сейму, куди ввійдуть усі національності; про восьмигодинний робочий день; впроваджено законний обіг грошей. Правда, видано розпорядок про обмеження споживання м’яса, горілки, деяких інших продуктів, повелено збіжжя молоти нараз, а не питлювати, однак усе це вимушене, тимчасове.
«Ніби все зроблено, — болісно думав Петрушевич. — А ладу нема. Багато балакунів, а як будувати державу — ніхто не думає. Кожен по-своєму будує… Манія з’їздів, зборів — кожен повіт, кожне село…»
Та найбільше його мучило, що наступає армія Галлера. Коло Белза і Львова запеклі бої. Більшовики на Збручі. Галичина сьогодні — острів, об який б’ються люті хвилі.
Він мивоволі схопився, заснував по кімнаті, як павук у своїй сітці. А далі знов схилив у розпуці голову на долоні. Він не знав, що чинити далі. Він не бачив виходу з тої скрути. Він покладав надії на Антанту, а Антанта не звертала на нього уваги. Його глибоко вразило повстання у Дрогобичі, заворушення у золочівському гарнізоні. Правда, винних було покарано, але звідки гарантія, що це не повториться?
Піднявши голову — обважнілу, хвору, Петрушевич присунув до себе ноту Українського Радянського уряду.
«Очистивши територію УРСР від Директорії, червоні війська підійшли до кордонів ЗУНР, — читав він сліпими очима. — Питання внутрішнього управління Галичини вважаємо справою галицьких робітників і селян. Уряд УРСР відмовляється від усяких дій на території Східної Галицької Республіки при умові, що уряд ЗУНР припинить ворожі дії проти УРСР. Пропонуємо вислати делегацію для встановлення демаркаційної лінії».
Порадившись вранці з Голубовичем, він не дав на ноту ніякої відповіді, він одмовчувався. Бо як можна вступати в якісь переговори, якщо Радянської Росії, а тим паче якоїсь Радянської України ніхто з західних держав не визнає?! Він уперто покладався на Вільсона, на Антанту, відіслав нашвидкуруч складену ноту Антанті, зазначивши, що Галлер іде на Галичину, Галлер завойовує Галичину, відтак зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.
— Що на фронті?
— Поляки бомбардують штаб у Ходорові,— відказав генерал. — Ситуація плоха, дуже плоха.
— Тримайтеся. За всяку ціну!
Але справи не йшли на краще. Перший корпус залишив Сокаль, третій — Дрогобич, Борислав і Стрий, похитнувся і другий корпус під Львовом. Всіма оволоділа паніка — армія дезертирувала. Тих, що кидали зброю, ловили і давали двадцять п’ять різок…
Нарешті Петрушевичу донесли, що штаб Омеляновича-Павленка покинув свою ставку в Ходорові і виїхав потягом до Калуша.
— Що будемо робити? — знов, викликавши Голубовича, спитав Петрушевич. — Становище катастрофічне.
— Може, іще раз звернемося до народу? — невпевнено сказав прем’єр Голубович. — Попросимо протриматися кілька днів, поки наше питання вирішиться на Мирній конференції. Крім того, треба, гадаю, оголосити ще одну загальну мобілізацію. Від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Невже люди не зрозуміють, що гине республіка, що їх чекає рабство?
— Що ж, готуйте відповідні документи.
Коли прем’єр Голубович вийшов, Петрушевич розгорнув часопис «Республіканець» — то був орган щойно створеного після з’їзду наприкінці березня Селянсько-робітничого союзу — опозиційного центру в Національній Раді,— опозиція вкрай перелякала Петрушевича, від її програми, від її органу віяло таким холодом, що в Петрушевича крижаніла кров. У діях нової організації програмові і тактичні елементи соціальної демократії, соціалістів-революціонерів, більшовиків зливалися в якусь хаотичну плинку масу. Ця хаотичність кидалася вже в очі у титулі «Республіканця». Він то називав себе соціал-демократичним часописом, то виставляв клич соціалістів-революціонерів «Боротьбою здобудеш ти право своє», то додавав до нього поклик Маркса «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Опозиція кричала з трибуни: політика Української Національної Ради — політика української буржуазії, політика ворожа українському селянству і робітництву! І Петрушевич обмирав, тупів. Треба ж такого грому на голову! Тиснуть поляки, тиснуть більшовики, тепер свої взялися…
«Чому Українська Національна Рада не уступає місця сеймові, вибраному загальним, рівним, безпосереднім і пропорційним голосуванням? — читав він зараз у «Республіканці». — Бо українська буржуазія, захопивши державну владу, не хоче передати її в руки селянства і робітництва»!
Є ж уже закон про вибори… Що ще хочуть?
«Чому вже зараз, на нинішній день, не вивласнено великих земельних посілостей? Бо українська буржуазія в змові з польськими поміщиками!»
Треба ж додуматися! Ото тільки ворохоблять людей.
«Чому не заведено восьмигодинного робочого дня? Бо українська буржуазія не хоче визволення робітництва!»
Знов брехня! Ніхто так не думає.
«Чому УНР веде переговори з Польщею, чому домагається посередництва Антанти? Бо українська буржуазія, замість віддати владу селянству і робітництву, яке побило би Польщу, воліє подати руку польській та антантській буржуазії!»
Нічого не тямлять у політиці!
«Українська політика повинна орієнтуватися не на буржуазну Антанту, а на революційний міжнародний пролетаріат, якого авангардом є Совітська Росія. Не Антанта охоронить нас перед Польщею, а союз з більшовиками, які допоможуть нам побити Польщу».
Петрушевича вдарив шок, як параліч. І так блідий, він став абсолютно безкровним — біле лице біліше крейди.
XXII
У Булонському лісі кувала зозуля, Грицан з Вітовським мовчки слухали, наче тим своїм куванням вона виносила їм вирок. Допіру обидва побували в гробниці Наполеона, а тепер прийшли в Булонський ліс, аби бодай на хвилинку очистилась голова, зарядилась киснем. Сиділи на лавочці, слухали зозулю, що наковувала їм вирок, і водночас думали, коли ж знову викличе їх до себе на бесіду генерал Бота.
— На початку минулого віку в Парижі було товариство любителів самогубства, — забубонів Грицан. — Клали записку зі своїм іменем в урну, і той, ім’я якого було витягнуто по жеребку, лишав себе життя в присутності всіх членів товариства…
— Брр! Збрело тобі в голову!
— Факт…
Обізвався соловей, — солов’їні трелі і рівна робота зозулі, котра кладе свої яйця в чуже гніздо.
— В один час співають, та не однакові пісні…— журно зітхнувши, Грицан похитав головою. — А гнізда їх у принципі однакові… То що будемо робити, Дмитре? Як міркуєш? Тільки не мовчи!
— Треба порадитися з Лозинським. Але я особисто гадаю, що негайно треба звернутися з листом до Найвищої ради, що армія Галлера перейшла в наступ. А поки що йдемо вечеряти.
