Вони зайшли до ресторану мовчазні й похмурі. Ярослав раптом уздрів Стемпковського, що сидів з юною дівицею, котра перебирала блідими пальчиками голубу стрічку, якою була пов’язана коробка шоколадних конфет, а він лив у бокал тоненькою-тоненькою ниткою шампанське… Адам тут? Що ж він тут робить? Ет, що там говорити, коли син самого Ллойд-Джорджа дні і ночі витанцьовує в «Мажестику»!
Вони повечеряли, потому ще трохи побродили по нічному Парижу, а вранці дванадцятого травня Лозинський одержав запрошення на засідання комісії Бота, в запрошенні було зазначено, що делегацію запрошують з метою прийняття проекту договору про перемир’я.
— Нарешті! — не стримував радості Лозинський.
— Але цього разу я радив би іти до Боти не з Сидоренком, а з Панейком, він усе-таки ближче до галицьких справ.
— Слушно, — підтримав Грицана Вітовський.
Та й, власне, сам Панейко не жадав цих непорозумінь — свої ж люди, одна в них ціль. Панейко — його Грицан бачив уперше — справив на нього приємне, симпатичне враження, — мудрий, розважливий. І зовнішні риси привабливі — високе чоло, відкритий погляд, дещо загострене лице. Йому було тридцять шість років, і він, здається, трохи гордився, що в такому віці, а вже на такій вишині. Та Грицан пробачив йому це, бо й самому лиш тридцять один.
— Тільки не будуйте з гарячки ілюзій, — застеріг Панейко. — Ці панове одною рукою гладять, а другою щипають.
В почекальні Боти вони застали польських представників — Дмовського і генерала Розвадовського. В кожного з галичан тенькнуло під серцем: генерал Розвадовський випер Галицьку Армію зі Львова… Але зараз це нічого не значило — нині треба було миритися.
Їх, поляків, першими викликали до Боти. І на це не конче зважалося. Хай буде й так, як цього бажає Бота. Яка різниця — хто раніше, хто пізніше? Поляки затрималися півгодини.
Бота й цього разу сидів похмурий та надутий. Його велика голова, здавалось, не могла втриматись на шиї, ніби камінь якийсь тягнув додолу. І підносив її Бота з якимсь тягарем. Зате очі гострі, проникливі.
— Панове, — почав він хрипким, але владним голосом. — Я запросив вас, щоб вручити проект перемир’я з картою, де означена демаркаційна лінія. Такий самий проект щойно одержали і поляки. Вашу відповідь на проект маєте подати до комісії завтра о десятій годині ранку. А пополудні того ж дня, о четвертій годині, маєте явитися для усних пояснень.
І він простягнув Вітовському проект перемир’я.
— Від імені української делегації…— схвильовано почав Лозинський і ковтнув слину. — Від імені української делегації маю честь прийняти цей проект і заявити, що відповідь на нього дамо в означеному часі.
— Засідання закінчене, — Бота промимрив так швидко й неуважно, мовби хотів якнайскоріше спекатися галичан.
А галичани, раді та майже щасливі, відразу зібралися на свою нараду — Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашевський, перекладач Кульчицький і Грицан, — без будь-яких попередніх слів ухвала була одностайна: проект прийняти. Тим паче з погляду територіального і господарського він був набагато вигідніший, аніж проект комісії Бертелемі, бо лишав Галичині Дрогобицький повіт з Бориславською нафтою. Зате Вітовського він не зовсім влаштовував, бо обмежував Галицьку Армію до двадцяти тисяч стрільців. Правда, таке ж обмеження накладав він і на поляків у їх частині Східної Галичини. Отже, формальна рівноправність. Справді, саме формальність: Польща кожної хвилини може напасти на Галичину — досить спровадити військо усієї своєї території. Натомість Галичина не могла сподіватися такої помочі з-за Збруча — Петлюру самого треба рятувати… Та все ж мусили погодитися. Але у своїй доволі обширній заяві на проект домагалися деяких доповнень, змін та уточнень. Це, зокрема, стосувалося насамперед демаркаційної лінії,— відповідь на проект була така:
«Арт. 2. Просимо змінити демаркаційну лінію в двох точках:
1. На півночі лінія повинна починатися від Дніпра, що йде вздовж Прип’яті до Пінська, горі біля ріки Пини, вздовж каналу Дніпро — Буг, з рікою Мухавцем до Бреста, звідси з рікою Бугом аж до його спливу з Козловицьким потоком — і т. д.
2. На півдні лінія повинна йти від точки, де зустрічаються адміністраційні точки повітів Львів, Перемишляни і Бібрка (село Печенія), і йти адміністраційною границею між повітами Львів і Бібрка до точки 375, звідси границею між судовими повітами Львів і Щирець до адміністраційної границі повіту Городок і Львів, Городок і Рудки, Мостиська і Самбір, Ліско і Старий Самбір, Старий Самбір і Турка до давньої угорської границі (див. лінію означену на карті).
Мотиви:
До 1. Коли б демаркаційна лінія кінчалася над Бугом на давній австрійській границі, Західно-Українська Республіка, яка займає тільки території давньої Австрії, опинилася б у прикрім стратегічнім положенню в ту хвилину, коли б польська армія появилася з півночі або зі сходу.
До 2. — а) Зміна, яку ми пропонуємо в цьому пункті, ліпше відповідає теперішньому військовому положенню. При тім наша лінія дає навіть велику користь самим полякам у порівнянні з положенням у хвилі зазиву Найвищої ради від 19 марта. — б) Одначе найповажніша причина сеї зміни полягає в тім, що, передбачаючи перемир’я на довгий час, ми, українці, були б тільки одною вузькою залізничною лінією Стрий — Ладочне — Мункач злучені з Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією та Австрією, з більшістю яких наш уряд уже заключив торговельні договори. Було б це важко для господарського життя України в хвилі, коли поляки для зв’язку з вище згаданими державами мали би шість залізничних ліній, при тому дві подвійні. Отже, видається закономірним, що ми домагаємося для себе лінії Самбір — Сянки».
Щодо війська:
«Арт. 4. Найвища кількість українського війська, приписана цим артикулом, видається нам некорисною з таких причин:
1. Під українською адміністрацією стане більше, ніж удвоє, території і населення, як під польською, отже, відношення обох територій вимагало би для українського контингенту два рази стільки, скільки передбачає проект.
2. Як уже зазначено у вступній частині нашої заяви, наш перший національний обов'язок полягає в організації наших сил проти завойовників Східної Галичини — більшовиків. Ся організація можлива тільки на території, де розтягається правна влада уряду Західно-Української Республіки, себто в Східній Галичині. Коли контингент не перевищить числа 20 000, яке ледве вистачить для вдержання порядку внутрі краю, таке підготовлення буде зовсім неможливе. А рівночасно поляки матимуть всяку змогу організувати і держати своє військо в Західній Галичині, в бувшій Російській Польщі, в Познаньщині і т. д.
3. Тому ми пропонуємо змінити артикул 4 в тім дусі, що на схід від демаркаційної лінії утворити полосу, менше-більше рівну тій часті Східної Галичини, яка розташована на захід від демаркаційної лінії. Тільки в сій полосі українці не могли б держати більше війська контингенту, ніж цифра, означена для поляків у Східній Галичині (в сім випадку число 20 000 занадто велике).
На схід поза сею полосою повинно бути дозволено українцям організувати свої сили проти більшовиків».
І останній абзац:
«Париж, 12 мая 1919.
Д-р Панейко, державний секретар закордонних справ. Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ, перший надзвичайний делегат. Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайний делегат».
Наступного дня галичани рівно о десятій були вже у Боти, та… ще раніше туди прийшли поляки — довелось чекати. І знову ніхто ніби не надавав цьому значення. Щоб не розпалювати пристрастей, Ярослав тільки подумав сам до себе: якщо чинити мудро й справедливо, то треба, щоб делегації входили разом. А вже там нема різниці, кому першому вручається документ, а кому в другу чергу, зате присутні в однаковій мірі рівні. Нюанси також мають значення — з крапель наповнюється ложка, із струмочків повниться ріка, — справедливість вимагає рівноправності.
Бота. Комісія приймає вашу заяву і повідомляє вас, що ваші бажання щодо продовження евакуації і щодо військової справи візьме до уваги. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо це рішення комісія прийняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова щодо нафти. Прошу заявити, чи ви готові
