однокашник був убогий, обірваний, пониклий. Адам не жалів його, навпаки, хотілося ще більше принизити колись упертого студента, перед ерудицією і залізною логікою якого навіть університетські світила пригасали, і він не бажав поступатися:
— Ти ось говорив про ідею братерського союзу. Проте не забувай, що Міцкевич неприязно ставився до Росії.
— До царизму, а не до народу, до царизму, — поправив його Ярослав. — А це різні речі, шановний Адаме. В історії нема, здається, прикладів, щоб один народ самочинно робив якесь зло іншому, якщо до цього не спонукають провідники.
— Наївно заперечувати, що не було приязні,— Стемпковський пустив клубок їдкого диму. — Ти ж добре знаєш історію.
— А я не заперечую, настільки не заперечую, наскільки вважаю Міцкевича наївним, коли він, перебуваючи у Парижі, вірив, що французи кинуться на звільнення всіх пригноблених народів. Чи, може, це була віра в нового Наполеона?
— Міцкевич турбувався про свою батьківщину.
— Я розумію, малі народи завше шукають собі сильних, аби звільнитися від іга. Але в даному разі Наполеон, скажімо, нічого не зробив для Польщі.
— Наполеон створив герцогство Варшавське, — твердо заперечив Стемпковський. — І в конституції, яку дав йому, були проголошені рівність громадян перед законом, особиста свобода і так далі.
— Чоловіче добрий, та не будь смішним, — Наполеон ніколи не любив Польщі, він любив тих поляків, які здійснили свою знамениту атаку в Сомо-Сієрра, які проливали за нього кров. А щодо герцогства Варшавського, то…
— Зате поляки любили Наполеона! — майже різко ствердив Стемпковський, його почала дратувати Грицанова впертість.
— Так само, як турки Міцкевича, коли заборонили називати формований ним легіон польським. Ні, тут є своя давня традиція, твердо встановлена закономірність: кожна зо держава насамперед думає про себе, і, як казав Енгельс, багатства сусідів розпалюють жадобу.
— Ну, я Енгельса не читав.
— Дарма.
— Ти завжди вмів викручуватися із суперечки. — Адам всміхнувся, але насправді був злий, що й цього разу йому не вдалося взяти верх. — Вип’ємо іще?
— Наливай.
Вони випили і якийсь час мовчки ковтали каву. Нарешті Стемпковський, пахкнувши люлькою, ніби між іншим спитав:
— Чим тепер займаєшся?
— Нічим.
— Аз чого живеш?
— Роблю переклади одному вченому.
Ресторан «Люкс» наповнювався людьми і гомоном. Адам почував себе тепер упевненіше. На людях він завжди виділявся одягом, вишуканістю манер. Йому навіть було трохи соромно, що сидить поруч з обірванцем. Хоча поведінка Грицана вельми інтелігентна. «Вичухався, селюк…»
— Ти одійшов від історії?
— Кому вона потрібна? — знизав плечима Ярослав. — Все, що захотіла звершити історія, звершено.
— Ну-у-у! Історія тільки починається, — заперечив Адам, пишно розпалюючи люльку.
Грицлн розчаровував його все більше. Може, не стільки розчаровував, як нервував. Адже зараз, коли закінчилась війна і валиться Австро-Угорська монархія, кожен народ хоче мати свою державу, — знає Адам, свою державу хочуть створити й галицькі політики. Звичайно, з того нічого не вийде, але Адамові доручено слідкувати за кожним їхнім кроком. Якби Грицан був вхожий до політиків, можна було б ід ось винюхати. А може, навмисне став мовчуном?
— Тебе не турбує те, що діється в світі? — знов ніби між іншим поспитав Стемпковський.
— Абсолютно.
— Валиться ж монархія.
— Жодна імперія не була вічною, і Бісмарк мав рацію, що не промовами, не закликами вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю. Власне, історія імперій теж цікава. В 1864 році Пруссія разом з Австрією вела війну проти Данії для розширення свого панування, для захоплення Шлезвігу і Голштейну, а потому, не поділивши здобичі, Бісмарк затіяв війну з Францом-Йосифом. До речі, ти це, певне, знаєш, що в день вирішальної битви під Садовою у кишені Бісмарка лежала отрута. Але генерал Мольтке блискуче поставив Австрію на коліна.
— Мене завжди вражав дипломатичний талант Бісмарка. І він був правий, що вмілий дипломат завше вчасно вхопиться за край одежі пролітаючої мимо фортуни.
— Як і був правий в іншому: найнебезпечніше для дипломата — мати ілюзії. Сам же ступав на купину лише після того, як переконався, що вона достатньо міцна, що витримає його вагу.
Аж тепер Стемпковський почав слухати Грицана доволі уважно. О ні, Грицан не згас, війна не притупила його розуму, не вивітрила мозку. Він раптом подумав: а чи не використати цього обірванця для своєї мети? Адже є чимало прикладів того, як вихідці однієї нації служать справі іншої. Хіба Ярослав Домбровський не загинув на барикадах Паризької комуни? А Джузеппе Гарібальді? Боровся ж він у лавах латиноамериканців за визволення їх з-під іноземного іга.
— З твоїми знаннями ти міг би заробляти солідні гроші,— без глуму промовив Стемпковський.
— Я нічого не вмію.
— Ти дуже багато вмієш, — Адам пахкнув люлькою. — Хто-хто, а я можу заручитися. Я тебе знаю.
— Що ти пропонуєш?
— Новій відродженій Польщі знадобилися б твої знання… — наважився Стемпковський і пильно подивився Грицанові в очі.— Нам потрібні такі люди.
Грицан відповів не одразу. Спершу він ковтнув кави, відтак надто поволі закурив. І спитав, розтягуючи слова:
— Між іншим, Юзеф Стемпковський — отой, що судив гайдамаків, — твій родич?
— Чому це раптом тебе так зацікавило? — здригнувся Адам, і рука з чаркою повисла.
— Наскільки я обізнаний, він велів обливати людей смолою і підпалювати, — рівно сказав Грицан.
— Ти п’яний! — скрикнув Адам.
— Хочу, та не п’янію. — І по паузі: — А все-таки Юзеф Стемпковський — твій родич. По очах бачу.
— Хай навіть так, але чого я повинен відповідати за Юзефа Стемпковського? — насупився Адам, стримуючи лють. — Мене зараз цікавить інше: Австро-Угорщина розлітається…
— І ви б’єтеся, аби створити самостійну Польщу?
— Ти нестерпний! В мене таке враження, що ти хочеш посваритися. Але ж я до тебе зі щирою душею.
— Мені набридла політика. Мені все набридло.
— Це тимчасове. Вічного шоку не буває. Такі люди, як ти, по своїй натурі не здатні абсолютно відгородитися від світу.
— Набридло, — повторив, опустивши голову Грицан. І я хочу спати. Вибач. Давай зустрінемося завтра.
— Чи, може, квапишся до дівки? — підкусив Адам.
— До якої дівки?
— А яку щойно проводив. Повір, вона прийме. Мені повір. З нею дуже легко переспати. Мав таку честь.
— Ні, я піду додому, — втомлено сказав Ярослав. — Тільки не гнівайся: я сьогодні ні на що не здатний. Навіть по-людському розмовляти. Мабуть, здають нерви. Бувай!
